Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Він поплескав мене по плечі. Я — його.

Щоби не створювати ажіотаж, який вже почав наростати серед перехожих, він одягнув чорні окуляри і пірнув у чорний лімузин.

Я чемно розкланявся перед юрмою.

І Дез міцною дружньою рукою швидко запакував мене в наше авто.

Ми роз’їхалися на різні боки, мов два мафіозі після вдало проведеної операції…

Два приводи до поліції за кілька тижнів.

Дві начищених пики.

Одне поплескування по плечі «оскарівською» рукою…

Цим можна було б пишатися.

І розповідати про все це довгими зимовими вечорами.

Але у всій цій фантасмагорії не було головного: ми знову не знайшли того, що шукали…

Частина II

Точка відліку

ДЕНИС

Листопад, 2013

З аеропорту я одразу потелефонував Марині.

Штучний голос у слухавці повідомив, що «абонент не може прийняти дзвінок».

І повідомляв про це всю дорогу, поки я їхав у таксі.

Місто за вікном було похмурим. Але крізь прочинену шпарку пахло чимось рідним, ніби я ткнувся носом у бабусину хустку.

— Ви звідки прилетіли? — запитав мене водій і, не чекаючи відповіді, збуджено додав: — Вже чули?

Власне, я знав, про що йдеться — про це говорили навіть в літаку.

Але мені хотілося почути щось «з перших вуст» — перших, котрі заговорили до мене на рідній землі рідною мовою.

Тому я запитав:

— Про що саме?

— Ну як же! — одразу завівся водій. — Відмовляється підписувати, гадюка! Ну, угоду в Вільнюсі щодо вступу в Євросоюз! Я, блін, ящик пива програв: не підпише!! Два роки нам голову морочив. Два роки обіцяв, а за день все обісрав! З’їздив у Москву до хазяїна — і, бац! — стій тепер раком всією країною!

— І що тепер?

Водій зрадів, що знайшов бодай одного необізнаного співбесідника, на якого може вилити увесь накопичений гнів.

— Тепер — кранти йому! Народ більше терпіти не стане! Це вам не дві тисячі четвертий, тепер покруче буде!

— Ви в цьому впевнені?

— Так молодняк зара інший! Це ми з вами знаємо, що таке, коли за горло беруть. Стоїш — задихаєшся і шмарклі ковтаєш від образи. А їм таке — невідомо. Вони цього плювка не подарують. Зуб даю! Вони ж тут повиростали — ровесники незалежності. А він їм цю незалежність пересрав. Показав, хто в хаті господар. Але — дзуськи! Не подарують!

Я кивнув.

І знову почав набирати Маринин номер.

Безрезультатно.

На подвір’ї попрощався з водієм. Той помахав мені услід скинутим догори кулаком, немов болівійський повстанець, і дав газу.

Я залишився стояти посеред двору з величезною валізою. Ніяковіючи, що після кількох мандрівних місяців, виглядаю, немов чужинець.

Країна жила без мене. І, здається, чудово обходилась…

Можливо, мені варто було б спробувати зробити те саме, а не рватися сюди — в цей двір, залитий молочним туманом, в цей запах осіннього листя і бабусиної хустки і ще чорт-зна-чого, що викликало спазм у горлі і якусь ще не усвідомлену лють на самого себе: чому я вирішив, що обов’язково мушу бути тут! Чому? Навіщо?! Ось із цією валізою, набитою різним сувенірним непотребом, з нульовим результатом пошуків, нудотою від чужої їжі і…

І, відверто кажучи, з несамовитим бажанням побачити матір, Марину, своїх студентів, взятися за телефонну слухавку і почути голос Ліни: «З поверненням, босе!».

Воно, це бажання, виникло гостро цієї самої миті, поки я стояв посеред молочного туману ще однієї осені і дивився на вікна.

За одним із них на мене могли чекати.

А могло бути й те, чого у мене не було, те, що для інших є річчю нормальною і буденною. Ну, що тут такого незвичайного?! Приїхав мужик з відрядження з повною валізою подарунків! І на нього чекають дві жінки, одна з них — мати, друга — та, з котрою ділиш ліжко. А ще викочуються з глибини коридора парочка заспаних пацанят, або — хлопець і дівчинка в кучериках.

І твоє загартоване серце тане, і в носі — лоскотно…

Але й без усього цього у мене залоскотало під шкірою.

І від того, що все, про що несподівано помислив — просто нереально, і від того, що, принаймні, дві жінки на мене точно чекають.

Одна з них — мати, друга… З другою щось треба вирішувати. І негайно. Щоби не виглядати в її очах останнім покидьком!

…У ліфті на стіні був той самий напис, випалений сірником — непристойний, але такий знайомий.

Подзвонив у двері.

Назустріч вийшла сусідка Марія Василівна.

Зойкнула, обняла.

— Я кожного ранку заходжу, — сказала, вказуючи очима вглиб квартири. — Вона поки розходиться, то треба допомогти. Ну, не буду заважати. Тепер удвох впораєтесь.

Вона поклала на тумбочку ключі, з цікавістю огледіла мою валізу і пішла, тихо причинивши двері.

Я лишився сам в довгому коридорі.

І мені стало незатишно. Незатишно і страшно.

Перші слова, перші розпити, перше привітання — не люблю цього всього, не знаю, що і як говорити.

Сентиментів не люблю. Звісно, і докорів за те, що затримався надовше, ніж збирався.

Тихо зазирнув у спальню. Боявся побачити якусь сумну картину, котру завжди малює в уяві немічність близьких.

Але нічого надто трагічного не побачив.

Мати в квітчастому халаті сиділа на краю застеленого ліжка, причесана, навіть губи підфарбовані! Не зойкнула, як сусідка, не заридала, як у кіно в сцені «зустріч з сином».

Вдячність і любов заворушились в серці.

— Дивись, що вмію! — були її перші слова.

Вона знала, чим залагодити миті неіяковості, котрі я завжди відчував, коли ми довго не бачились. Підвелася з ліжка, мов новонароджене оленя.

Звісно, далі вже все пішло за сценарієм «Зустріч із сином»: я підійшов, обійняв її, відчуваючи, яка вона стала легенька, майже невагома.

— Скоро танцюватиму! — сказала, розціловуючи мене в обидві шоки. — А ти засмаг. І худий який…

— Разом станцюємо, — радіючи, кивнув я.

— Якби не Марина — досі лежала б колодою, — сказала мати.

— Вона прийде? — запитав я байдужим тоном.

— Не прийде. Поїхала вона.

Мати стиснула вуста, підняла брови — міміка, що в її виконанні символізувала образу і нерозуміння.

— Я умовляла не робити дурниць, але вона і слухати не схотіла!

— Куди поїхала? Надовго?

— Сказала: до батьків. Це ж треба! Тут у неї було все: посада, пацієнти, зарплатня добра. Всі були в шоці. Народ до столиці рветься хоч на будь-яку роботу, а тут… — вона навіть трохи схлипнула. — Я нічого не могла зробити! Просила аби тебе дочекалася. А вона, як дізналася, що ти повертаєшся, вперлася: до батьків — і крапка. Лист