Стоїк - Теодор Драйзер

Але в Кентербері настрій в усіх відразу змінився, навіть у місіс Картер, яка зовсім не цікавилася церковною архітектурою.

— Отут мені дуже подобається! — заявила вона, коли вони вийшли на вузьку звивисту кентерберійську вулицю.

— Цікаво дізнатися, якою із цих доріг приходили пілігрими! — сказала Береніс. — Можливо, саме цією? Дивіться, ось і собор!

І вона показала на вежу й стрілчасті арки, що виступали вдалечині за дахом якогось кам’яного будинку.

— Красиво, — помітив Ковпервуд. — І день сьогодні чудовий. Спочатку поснідаємо чи будемо насолоджуватися собором?

— Спочатку собор! — заявила Береніс.

— А потім їстимемо холодний сніданок, — саркастично зауважила місіс Картер.

— Мамо! — обурено вигукнула Береніс. — І тобі не соромно, у Кентербері!

— Просто я дещо знаю про ці англійські готельчики. І знаю, як важливо не бути останніми, якщо вже не можна бути першими.

— От вам сила релігії в тисяча дев’ятисотому році, — по­сміхнувся Ковпервуд. — Пасує перед якимось сільським заїжджим двором!

— Я жодного слова не сказала проти релігії! — захищалася місіс Картер. — Але ж церкви — це зовсім інше. Вони не мають нічого спільного з вірою.

Кентербері. Монастирська огорожа десятого століття із купою звивистих вулиць. За стінами — тиша, величні шпилі, потемнілі від часу, вежі, масивні контрфорси собору. Галки злітають із лементом, сварячись за кращі місця. Безліч могил, склепів, надгробних пам’ятників — Генріх ІV, Фома Бекет, архієпископ Лод, гугеноти й Едуард — Чорний Принц. Береніс була не в змозі відірватися від усього цього. Серед могил повільно походжали купки туристів із гідами, переходячи від пам’ятника до пам’ятника. У склепі під маленькою каплицею, де колись ховалися гугеноти, робили богослужіння й самі пряли собі одяг, Береніс довго стояла в задумі з путівником у руці. І так само довго вона стояла біля могили Фоми Бекета, похованого на тому самому місці, де він був убитий.

Ковпервуд, що цікавився лише загальними враженнями, ледь витримував таке ретельне вивчення подробиць. Захоплений живим сьогоденням, він мало переймався справами зотлілих чоловіків і жінок. Трохи походивши, він непомітно вибрався за огорожу, віддавши перевагу спогляданню тінистої зелені парку, можливості бродити по доріжках, обсаджених квітами, і звідси поглядати на собор. Ці важкі арки й вежі, кольорове скло, усе це старанно прикрашене святилище безсумнівно являло собою величне видовище, але ж усе це створене працями, завзятістю, зусиллями й прагненнями таких самих егоїстичних і самолюбивих створінь, як і він сам. А скільки кровопролитних війн вели вони між собою через цей самий собор! І от тепер вони мирно спочивають у його огорожі, осінені благодаттю, глибоко шановані — шляхетні мерці. Але хіба хтось из людей був по-справжньому шляхетний? Чи була на світі хоч одна безперечно шляхетна душа? Йому в це не вірилось. Люди вбивають, щоб жити, всі без винятку. І віддаються хіті, щоб відтворювати собі подібних. Справжня історія людства — це, по суті, війни, користолюб­ство, марнославство, жорстокість, жадібність, пороки, і тільки слабкі придумують собі якогось міфічного рятівника, бога, який їм має допомогти. А сильні користуються цією вірою в Бога, щоб і далі тримати в покорі слабких... І саме за допомогою таких храмів і святинь, як ця... Так міркував Ковпервуд, вражений думкою про марноту всієї цієї краси.

Але, кинувши погляд на Береніс, що уважно розглядала по той бік якийсь напис на хресті або могильній плиті, він знову віднайшов свою звичну рівновагу. У такі хвилини в Береніс з’являлося щось майже неземне, якась внутрішня зосере­джена духовна краса, що відмітала блиск язичницької сучасності, що моментами надавала їй силу і сліпучу яскравість вогненно-червоної квітки серед сірого каміння. Можливо, думав Ковпервуд, в її захопленні цими стертими пам’ятниками й примарами минулого, що поєднувалося з любов’ю до розкоші, є щось споріднене з його власним захопленням живописом поруч із насолодою своєю силою. Якщо так, він готовий був поставитися з повагою до її почуттів, тим більше, що, коли їх паломництво закінчилося й вони вже збиралися йти обідати, Береніс вигукнула:

— Ми повернемося сюди ввечері після обіду. Буде молодий місяць.

— Невже? — здивовано промовив Ковпервуд.

Місіс Картер позіхнула і сказала, що вона не піде. Після обіду вона хоче відпочити в себе в кімнаті.

— Гаразд, мамо, — поступилася Береніс, — але Френк заради порятунку своєї душі повинен неодмінно піти.

— Он як! Виявляється, у мене є душа! — пожартував Ковпервуд із поблажливістю в голосі.

Тож увечері, після простого обіду в маленькому готелі, вони пішли вдвох сутінковими вулицями. Коли вони ввійшли в чорні різьблені ворота монастирської огорожі, тоненький білий серп місяця на темно-синьому куполі неба видавався різьбленим орнаментом на верхівці шпиля, що вінчав високий стрункий силует собору. Спочатку, підкоряючись примсі Береніс, Ковпервуд покірно дивився на все, що вона йому показувала. Але потім йому самому наче передалося її хвилювання. Ах, бути молодим, так хвилюватися, так гостро відчувати колір, звук, форму, таємничість і безглуздість людської діяльності!

Та Береніс думала не тільки про побляклі образи старовини та всі ті мрії, надії, страхи, що їх створили, але й про загадкову безмежність вічно мовчазного часу й простору. Ах, якби все це можна було осягнути! Озброїтися знанням, проникнути допитливою думкою, знайти якийсь сенс, виправдання життя! Невже і її власне життя зводиться лише до тверезої, розважливої, бездушної рішучості здобути якесь суспільне становище або утвердити свою особистість? Що користі від цього їй або комусь іншому? Хіба це створить красу, когось на щось надихне? Отут... зараз... у цьому місці, пронизаному спогадами минулого й місячним світлом, щось говорить її серцю... щось ніби пропонує їй мир і спокій... самотність... повноту... бажання створити щось невимовно прекрасне, що надасть її життю повноти і значення.

Проте... це лише химерні думки... Це місячне світло заворожило її. Чого їй ще бажати! Вона має все, що тільки може бажати жінка.

— Ходімо назад, Френку! — сказала вона нарешті, відчуваючи, як щось обірвалося в її душі, наче те відчуття краси зникло назавжди. — Ходімо до готелю.

Розділ 34