Буллет-парк - Джон Чівер
— Мабуть, доведеться спускатися пішки...
Ми порахували з ним всі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки од перил. Попрощавшись у вестибюлі, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про «коник» братика.
— Йому здається, що може впасти будинок.
Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.
Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, де він служив, бо вона переїхала в нове приміщення, на п'ятдесят другий поверх. Як він пояснив свою відставку, мені невідомо. Він був без роботи цілих півроку, поки не вдалося підшукати собі місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П'ятдесят дев'ятої вулиці. Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: «Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, що її треба перетнути, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі,— ангелом смерті!»
На землі брат почував себе цілком добре. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. По обіді в неділю ми поверталися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив навислу над містом чорну грозову хмару. Коли виїхав на міст, дужий подув вітру кинув машину вбік, і я ледве утримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами. А насередині я раптом відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту і водночас вірив, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку. Ноги похололи, і я, певно, не зміг би загальмувати при потребі. Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І, як ото буває при підвищенні тиску, у мене потемніло в очах.
Страх має великі очі, і тоді, коли він сягає апогею, десь у нас глибоко в душі, чи в тілі, не знаю напевно, раптом виникає таємниче джерело, що з нього ми п'ємо снагу для опору. Так само й зараз, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав гамуватися. Дружина й діти милувалися грозою і, очевидячки, нічого й не помітили. А я навіть не знав, чого більше злякався,— чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені лячно.
Я став пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли смутну гадку, ніби подув вітру здатен перекинути або зруйнувати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, і моя напружена пам'ять не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї хворобливої тривоги.
На тому ж тижні мені довелося їхати в Олбані. Був ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто свіжою, і я поїхав манівцями, аби тільки не потрапити на міст. Проте в районі Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його без хвилювання. Мені довелося плутати миль п'ятнадцять, щоб уникнути наступної перепони!
Повертався тим же побитом, а наступного ранку зголосився до лікаря і сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:
— Цебто ви! Візьміть себе краще в руки.
— Мабуть, це у нас щось спадкове, — пояснив я,— моя мати, приміром, не може терпіти літаків, а брат — ліфтів.
— Вашій матінці понад сімдесят,— одмовив лікар.— Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені доводилось зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте мужчиною, от і все.
Отож нічого порадити він не міг, і я попрохав дати мені адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що це буде лише гайнуванням часу, хоч усе ж дав мені адресу, але й той заявив, що мій страх — всього-на-всього вияв непевної тривоги, для встановлення якої доведеться пройти весь курс психоаналізу. Для цього в мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в цю шарлатанську науку. І я сказав, що вже якось сам подолаю свій страх.
Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою, та як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всіляке траплялося — й гіркі незгоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства? Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили правлять моєю долею, і вирішив прислухатись до напучування лікаря та взяти себе в руки.
Та через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайлд, на аеродром. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки до того тремтіли, що розхлюпав її по стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, провів ту нічку. Не казати ж йому, що я ліг зовсім рано, після цілком тверезого, спокійного дня, але боюся мостів!
Того ж дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном, осяяна прожектором, повільно крутилася статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимикався, та невгомонна статуя продовжувала рипіти. Я ні