Буллет-парк - Джон Чівер

Я почав думати, чи є у неї рідня? Можливо, мати її виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою і сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я побачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся ця картина чомусь навівала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п'яна жінка із своїм стурбованим супутником... Звідкись вимчали дві машини й скреготливо стали під моїм вікном. Із кожної вискочило по троє і взялися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую хрускіт кісток. Щойно з'явилося зелене світло, вони знову скочили на сидіння й майнули геть. Як і оте загадкове сяйво, бачене мною в літаку, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари і жорстокість. Я раптом пригадав, що мушу їхати в четвер до Сан-Франціско й що доведеться долати міст з боку Берклі, де мене чекають до сніданку. «Візьму таксі туди й назад,— вирішив я,— а машину залишу в готельному гаражі». Знову і знову всовіщав себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевої ненормальності? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому причина?

О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний бульвар, я зрозумів: отой мій страх перед мостами — усього-на-всього форма, в якій виливається мій прихований страх перед дійсністю. Дивно! Я без жодної підозри проїжджав пригороди Толедо й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою «польських сосисок», автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутерброди з котлетою, навіть оті одноманітні блоки сучасної архітектури. Я удавав, ніби недільна прогулянка вздовж Голлівудського бульвару дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих експатріанток — пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки — адже, проскакуючи ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з ритвинами, що трапляються на шляху між Сан-Франціско й Пало-Альто,— адже повинні десь жити бездомні трударі. Так само я терпеливо зносив Сан-Педро й побережжя. І чомусь єдиним, що бунтувало в мені проти невпорядкованості світу, був отой страх перед височиною мостів! А все від того, що я ненавиджу і наші сучасні автостради, і павільйони з котлетами. Заморські пальми й одноманітність мешкання мільйонів пригнічують мене до краю. Тріскуна музика в наших експресах терзає душу. Я терпіти не можу раптових змін у ландшафті. Невлаштованість моїх друзів і їх пияцтво лякають мене, і я впадаю у відчай од численних афер, що затіваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до оточення я відчув саме тоді, коли перебував у найвищій точці над мостом, і в мене з'явилася туга по іншому світі — ясному та простому, що вигравав усіма барвами веселки.

Хоч я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він не зміниться, не зможу вести машину через міст над затокою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Ботольфс, зодягнути старосвітський піджак та пограти у кріббедж із пожежниками? В моєму рідному місті тільки один міст та й річка, що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, яка приїхала на уїк-енд зі школи. В неділю ранком вона просила мене одвезти її в Джерсі. Їй хотілося бути на відправі, що починалася о дев'ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу говорили й сміялися, що навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа Вашінгтона. Я вже проїхав по ньому кілька ярдів, цілком забувши про свою хворобу. Коли раптом усе знов почалось: ноги затерпли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не подати виду і якимось чудом проскочив міст. Та почував себе зовсім знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до школи, чоломкнув у щічку й поїхав.

Повертатися на міст і думати було годі, отож я вирішив зробити гак на північ, доїхати до Найчку, а там перескочити Гудзон через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий стрімкий і ліпше тримався землі, аніж інші, відомі мені мости. Я поїхав уздовж західного берега Гудзону, бульваром, і мені захотілося подихати повітрям. Поодчиняв усі дверцята в машині. Кисень поліпшив мій стан. Проте ненадовго. Потроху знову почав губити почуття реальності. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь поблизу мешкають мої знайомі. «Може, заїхати та перехилити склянку для хоробрості?» Та була ще тільки десята, і не хотілося набридати людям такої ранньої пори. «Може, полегшає, коли здибаю кого та перекинусь словом?» Я зупинився біля бензоколонки, взяв кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мовчазний...

Я вже наближався до мосту й мізкував, як же мені бути, коли не вдасться переїхати. Зрештою, можна подзвонити дружині: хай пришле кого-небудь, але я не хотів виказувати перед нею свою слабкість, адже тим самим похитнув би підвалини родинного благополуччя; можна подзвонити в гараж: хай вишлють водія... або просто кинути машину й діждатися, коли відчиняться бари й кафе. Та, на лихо, в мене не зосталося й цента, все віддав за пальне. Отож робити нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху одразу ж виказали себе; в легенях не зосталося духу, ніби хтось вибив його могутнім кулаком. Машина метлялась, я вже не міг удержати ні її, ні себе. Все ж якось вдалося вирівняти та поставити. Страшенна нудьга пойняла мене. Коли б я страждав од кохання чи якоїсь хвороби, хай би навіть напився, як чіп, то й тоді не був би таким нещасним. Я пригадав обличчя брата в ліфті — жовте, зрошене холодним потом. Пригадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку, коли вона вихилялася в обіймах тренера, і мені здалося, що всі ми, оця трійця,— дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії, що всі знегоди зігнули нас та зробили відщепенцями. Атож, життя моє не вдалося, і ніщо з того, що колись цінував, більш не повернеться — ні юна хоробрість, ні радість буття, ні інтуїтивна здатність обертатися в