Буллет-парк - Джон Чівер

Оповідання

Ангел на мосту

Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллер-центрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої сімдесят вісім. Вона ще на диво моторна, як на свій вік. З червоною биндою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій спідничці, теж яскраво червоній, в окулярах і штанцях кольору тіла вона хвацько танцює з тренером ковзанки. А я ніяк не можу змиритися! Зимою намагаюся бути щонайдалі од Рокфеллер-центру, і ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться вікнами на ту ковзанку. Якось, коли я проходив поруч, один ухопив мене за руку і, тичучи пальцем у мою матінку, зареготав: «А погляньте-но, лишень, на ту божевільну стару!» Мені стало чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу, що матінка так-сяк розважається й не вимагає од тебе жодних турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі якусь іншу, не таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що граційно згинається над вазою з хризантемами або розливає чай у вітальні, мені одразу постає перед очима матінка. Вирядившись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі в обіймах платного партнера — і це ж у самому центрі велетенського міста, третього в світі!

Фігурному катанню матінка вивчилась іще в Сент-Ботольфсі, маленькому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож, мабуть, ця її пристрасть — всього-на-всього ознака прихильності до минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за далеким світом своєї юності. Здоров'я у неї просто залізне, проте будь-які новації вона тепер ледве терпить. Якось я влаштував для неї відвідини родичів у Толедо. Привіз її на ньюаркський аеродром. Зал для чекання під велетенським склепінням, світні реклами, оглушлива музика, що гамувала сльози і зойки прощання,— все це справило на мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, до того не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй непоказним і позбавленим будь-якої цікавості.

Політ відкладався, і нам довелося просидіти ще цілу годину. Я глянув на матінку: вона раптом осунулась і постаріла. За півгодини їй забракло повітря. Приклавши до грудей руку з розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло та взялося плямами. Я зробив вигляд, що нічого не бачу. Але ось оголосили посадку, і матінка загукала: «Вези мене додому! Коли помирати, то не в повітрі». Я продав квитка і повіз матінку додому, в її мешкання, а про напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, вірніше, неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матінку, з'ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним прожитим роком збільшується кількість небезпек, що чигають на неї, скільки їх з'явилось, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки й чекали на неї в засідці! Які несподівані шляхи, що їй доводиться обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все складніший та незрозуміліший для неї!

Мені тоді часто доводилося літати. Справи вимагали моєї присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско, то в Лос-Анжелесі, і я чи не щомісяця перелітав з одного міста в інше. Літати подобалось. Я любив милуватися феєричним світінням неба у високості. Любив мчати з заходу на схід та стежити з вікна, як ніч крокує континентом. Уявляю собі, як після вечері миють посуд господині Нью-Йорка, коли мій годинник показує четверту за каліфорнійським часом, а наша стюардеса ось уже вдруге пропонує бажаючим джин, коктейль або віскі. В кінці польоту стає душно. Всі стомились. Золота нитка в оббивці крісла раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож ви ридаєте наче дитя: вам все осоружне, все чуже. Звичайно, з деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є й приємні співрозмовники, і набридливі балакуни. Одначе які нікчемні й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он та стара мчить через Північний полюс до Парижа, аби презентувати своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, комівояжер, рекламує синтетичні устілки.

Одного разу, коли я летів на захід (ми вже зоставили позаду Скелясті гори, та до Лос-Анжелеса, ще була ціла година, і ми зависли в такій високості, що втратили вже навіть уяву про матінку землю), я раптом побачив унизу слабеньке мерехтіння, разок вогнів, схожих на прибережні ліхтарі. Хоч у тих широтах жодного берега тут не могло й бути, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся, що значила ота примара вогнів — чи то межу пустелі, чи звивистий шлях у горах? Але з такої високості і на такій скаженій швидкості те світло, здавалося, свідчило про мою приналежність до світу мертвого, підкреслювало мій вік, мою неспроможність розуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби сам себе застукав зненацька десь посеред струмка, далекі обрії якого, може, стануть доступні лише моїм синам,— і чомусь було навіть приємно від того.

Отож я любив літати, і тривога, що пойняла мою матінку, була тоді дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, її первістку й улюбленцю, дістанеться її настирність, її столове срібло і впертість, а також — до деякої міри — її ексцентрична вдача. Одного вечора мій брат — а ми вже майже рік з ним не бачились — зателефонував мені й напросився вечеряти. Я охоче зголосився. О пів на восьму він знову подзвонив: він жде внизу (а ми мешкаємо на одинадцятому поверсі) і просить мене спуститися. Я думав, він хоче повідомити мені щось особливе, та щойно ми зустрілися у вестибюлі, брат попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули дверцята, я помітив ті ж самі напади жаху, що і в матінки на аеродромі. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після довгого бігу.

— Тобі погано? — запитав я.

— Боюся ліфта, — похмуро признався він.

— Чого це раптом?

— Аби часом будинок не впав.

Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже надто смішною здалася мені картина, що раптом постала перед очима: хмарочоси Нью-Йорка, мов кеглі, з грюкотом валяться один на один! Справа в тім, що взаємна заздрість давно псувала