Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг
— Я вважаю, — з натугою промовив той, — і притримуюся тієї ду-умки, що це напрочуд дивовижна і вмі-іла вистава. Якби ви мене не попередили, то я би вирішив, що… що… що ви мені морочите голову. Як скоро він стане сяким-таким землеміром? Бо тоді я візьмуся його вчити.
— Цього він і має навчитися у Лакнау.
— То скажіть, хай мерщій уже. Добраніч, Ларган, — бабу виплив назовні кроками корови, яка застрягла у багновинні.
Коли вони потім обговорювали список відвідувачів за день, Ларган-сагиб запитав у Кіма, хто, на його думку, був цей чоловік.
— А Бог його знає! — весело відповів Кім.
Його тон міг би ввести в оману Магбуба Алі, але він не обманув цілителя перлів.
— Бог знає, це правда, але мені цікаво, що ти про це думаєш.
Кім покосував оком у бік свого співрозмовника, чий погляд якось умів спонукати до правди.
— Я… я думаю, що він захоче взяти мене до себе, коли я закінчу школу, але, — довірчим тоном продовжив він після схвального кивка Ларган-сагиба, — я не розумію, як він може носити різний одяг і говорити різними мовами.
— З часом зрозумієш іще багато чого. Він пише оповіді для одного полковника. Його шанують хіба що у Сімлі, і ще прикметно, що він не має імені — тільки цифри та літери, це такий звичай серед нас.
— І за його голову теж призначено ціну, як за Маг… як за всіх інших?
— Ще ні. Але якщо хлопчик, який тут сидить, підвівся б і побіг — дивися, двері відчинені! — до одного будинку з червоною верандою, що стоїть позаду старого театру на Нижньому Базарі, і прошепотів би крізь віконниці: «У минулому місяці погані новини сповістив Гарі Чандер Мукерджі[130]», то той хлопчик пішов би із цілим чересом рупій.
— Скільки?
— П’ятсот, тисячу — скільки би попросив.
— Добре, а скільки прожив би той хлопчик після того, як повідомив новини? — Кім усміхнувся Ларганові-сагибу просто у бороду.
— А! Про це треба добряче подумати. Якщо він дуже розумний, то проживе, може, весь день, але не ніч. А ніч — ніяк.
— То яка ж платня у того бабу, якщо його голова так дорого коштує?
— Вісімдесят, може, сто чи сто п’ятдесят рупій, але гроші — то найменша справа у нашій роботі. Час від часу Бог пускає на світ таких людей — і ти один із них — які жадають тинятися світом, ризикуючи життям, і дізнаватися новини: сьогодні — про віддалені речі, завтра — про якусь незнану гору, а післязавтра — про людей, які мешкають під боком і накоїли дурниць проти держави. Таких душ украй мало, і з-поміж них десяток — чудових. От до них я зараховую і бабу, що вже цікаво. Це ж якою величною і вабливою має бути справа, щоб загартувати серце бенгальця!
— Правда. Але ж як повільно плине для мене час. Я ще тільки хлопчик і всього два місяці, як навчився писати на ангрезі[131], а читаю поганенько і досі. І мають минути ще роки, і роки, довгі роки, перш ніж я стану бодай землеміром.
— Май спокій, Друже Усього Світу, — Кім стрепенувся від такого звертання. — Хотів би я мати роки, що так тобі вже в’їлися. Я тебе тут випробовував трохи. І про це не забуду написати у доповіді полковникові-сагибу, — зненацька він перейшов на англійську і мовив із тихим сміхом. — Юпітером присягаюся, О’Гара, я вважаю, що Вам багато дано, але Вам слід не зазнаватися і не говорити багато. Ви маєте повернутися до Лакнау і бути чемним хлопчиком, пильнувати за книжками, як кажуть англійці, тоді, можливо, наступного літа, ви зможете повернутися до мене, як схочете. — Кімове обличчя видовжилося. — О, певно що, тільки якщо самі захочете. Я знаю, куди Вам хочеться поїхати.
Через чотири дні для Кіма та його валізки було замовлено місце у двоколісному возику до Калки. Його супутником виявився той самий китоподібний бабу. Замотавши голову шаллю з торочками і підібгавши товсту ліву ногу в ажурній панчосі під себе, він тремтів і кректав у ранковій прохолоді.
— Як такий чоловік може бути одним із нас? — міркував Кім, споглядаючи його желеподібну спину, поки вони гойдалися на дорозі; ці роздуми привели його до втішних мрій. Ларган-сагиб дав йому п’ять рупій — і це чудово — так само, як і його обіцянка опікуватися ним, коли Кім буде працювати. На відміну від Магбуба, Ларган-сагиб однозначно окреслив нагороду, яка належатиме за послух, тож Кім був задоволений. Якби тільки йому, як цьому бабу, заслужити честь мати номер і букву… і винагороду за свою голову! Одного дня він досягне цього і навіть більшого. Одного дня він стане таким великим, як Магбуб Алі! Він слідкуватиме по дахах половини Індії, буде стежити за князями та міністрами так само, як стежив для Магбуба Алі за вакілами[132] та помічниками юристів. А тим часом на нього чекала не така вже неприємна школа святого Ксав’є. Там можна буде опікуватися новаками і слухати розповіді про пригоди на канікулах. Юний Мартін, син власника чайної плантації з Маніпура, хвалився, що має іти воювати з нарізною гвинтівкою проти зарізяк.
Може, так воно і було, але юного Мартіна точно не відкидало вибухом феєрверка через половину палацового двору у Патійялі, і його не… Кім поринув у переповідання самому собі власних пригод за останні три місяці. Він би ошелешив усю школу святого Ксав’є включно зі старшокласниками, які вже голяться, — якби тільки йому було можна. Але, звісно, про це не могло бути й мови. В належний час за його голову призначать винагороду, як запевняв Ларган-сагиб, і якщо він зараз буде по-дурному базікати, то за нього не лише ніколи не призначать ціну, але полковник Крейтон його викине… на поталу розлюченим Ларган-сагибу і Магбубові Алі… ненадовго, бо багато він тоді не проживе.
— Так я проміняю Делі на рибу, — згадав філософську приказку. Йому належало забути про свої канікули (завжди можна розважитися вигадуванням пригод) і, як казав Ларган-сагиб, братися до роботи. З-поміж усіх хлопчиків, які поспішали назад до школи святого Ксав’є звідусіль, від пустель Суккура до
