Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— А в чому суть гри?

— Коли ти перерахуєш їх, обмацаєш і будеш певен, що запам’ятав усі, я накрию їх газетою, а ти маєш їх описати Ларган-сагибу. Я свої опишу на папері.

— Оах! — Кімові стрепенувся азарт у грудях. Він нахилився над тацею. Там лежало близько п’ятнадцяти камінців. — Це легко, — мовив він за хвилину.

Хлопчик-індус накрив папером миготливі камені і заходився шкрябати у місцевій обліковій книзі.

— Під папером п’ять синіх камінців: один великий, один трохи менший і три невеличких, — квапливо заговорив Кім. — Чотири зелені камінці, один з них із діркою; один жовтий камінець, крізь який видно; і один схожий на чубук люльки. Два червоних, і…і… я нарахував п’ятнадцять, але два забув. Ні! Стривайте. Один був, як слонова кістка, маленький і коричнюватий, і… дайте мені часу…

— Раз…два… — Ларган-сагиб порахував до десяти.

Кім похитав головою.

— Ось мій перелік! — мало не лускав зо сміху малий. — Там два сапфіри з тріщинами, один на дві раті[127], другий на чотири, наскільки я можу судити. Той, що на чотири раті, збоку надщерблений. Одна бірюза з Туркестану, звичайна, з чорними прожилками, і дві з написами — на одній ім’я Бога позолотою, а друга тріснула поперек, бо її вийняли зі старого персня, і я не зміг прочитати. Отже, маємо п’ять синіх камінців. Чотири смарагди з тріщинами, один із них у двох місцях просвердлений, а один трохи різьблений…

— Їхня вага? — незворушно спитав Ларган-сагиб.

— Три, п’ять, п’ять і чотири раті, наскільки я можу судити. Один шматок старого зеленкуватого бурштину для люльки й огранений топаз з Європи. Один рубін із Бірми, без вад, на дві раті, й один блідий рубін із тріщиною, на дві раті. Шматок слонової кістки з Китаю, вирізьблений у вигляді щура, який смокче яйце, й останній… Ага! Кришталева кулька, завбільшки, як квасолина, на золотому листочку.

Він заплескав у долоні на завершення.

— Він твій учитель, — усміхаючись, мовив Ларган-сагиб.

— Ха! Він знав назви каменів, — червоніючи сказав Кім. — Спробуймо знову! Зі звичними речами, які ми обидва знаємо.

Вони наскидали на тацю всілякої всячини з усієї крамниці, і навіть із кухні, але малий щоразу вигравав, і це страшенно дивувало Кіма.

— Зав’яжи мені очі… дай лиш раз торкнутися пальцями — і я в тебе виграю, хоч ти матимеш розплющені очі, — під’юджував його змагатися індієць.

Коли він виправдав свої хвастощі, Кім аж ногою тупнув від люті.

— Якби це були люди… або коні, — сказав він, — я би втнув. А всі ці ігри з пінцетиками, ножиками і ножичками занадто дрібні.

— Спершу навчися сам, а вже потім учи інших, — сказав Ларган-сагиб. — То як — учитель він тобі?

— Так. Але як такого навчитися?

— Робити це безліч разів до тих пір, поки не навчишся робити це бездоганно… бо його таки варто робити.

Індійський хлопчик, не тямлячись із радості, поплескав Кіма по спині.

— Не впадай у відчай, — мовив він. — Я сам буду вчити тебе.

— А я прослідкую, щоб тебе навчали добре, — сказав Ларган-сагиб усе ще місцевою мовою. — За винятком оцього мого хлопчика — він утнув дурницю, коли купував стільки білого миш’яку, міг би просто попросити у мене і я б йому дав — за винятком оцього мого хлопчика, я вже давно не зустрічав людину, яку варто було б учити. Залишається десять днів до того, як ти повернешся у Наклао, де не вчать нічому… за непомірну ціну. Я думаю, ми станемо друзями.

То були геть божевільні десять днів, але Кім надто втішався ними, щоб замислюватися над їх божевіллям. Вранці хлопчики гралися у Гру коштовностей: інколи вони справді користувалися коштовностями, інколи — стосами палашів і кинджалів, інколи — фотокартками місцевих мешканців. По обіді вони з малим індійцем сторожували у крамниці, мовчки сидячи за стосом килимів або за ширмою і роздивляючись численних і чудернацьких відвідувачів Ларган-сагиба. Там були дрібні раджі, чий почет тим часом кахикав на веранді — вони купували всіляку дивовижу, як-то фонографи чи механічні іграшки. Приходили пані у пошуках намиста і чоловіки, які — так здавалося Кімові, утім, його уява, може, й була трохи зіпсута раннім досвідом — шукали жінок; приїздили місцеві мешканці з незалежних і васальних князівств, які ніби хотіли полагодити намиста — осяйні ріки котилися по столу — а насправді намагалися позичити грошей для сердитих магарані[128] і молодих раджів. Приходили бабу[129], з якими Ларган-сагиб розмовляв суворо й авторитетно, але наприкінці кожної розмови давав їм грошей — срібними монетами або паперовими асигнаціями. Часом у них збиралися місцеві у довгополих мундирах із театральним виглядом і обговорювали метафізичні речі англійською мовою та бенгалі, для щонайбільшого напучування пана Ларгана. Він завжди цікавився релігією. Надвечір Кім і хлопчик, чиє ім’я змінювалося залежно від настрою Ларгана, мали ретельно звітувати про все, що вони чули й бачили, висловлювати свої здогади про вдачу кожного відвідувача, судячи з його зовнішності та поведінки, а також про справжню мету його візиту. Після обіду фантазія Ларган-сагиба найбільше зверталася до, так би мовити, перевдягання, у цій грі він проявляв найповчальніші цікаві речі. Він дивовижно розмальовував обличчя: один мазок тут, рисочка там — і його не можна було впізнати. У крамниці було повно найрізноманітніших одежин і тюрбанів, Кім одягався і як молодий мусульманин із гарної сім’ї, і як олійник, і — то був дуже веселий вечір — як син багатого землевласника з Ауду, вбраний у щонайпишніше зі своїх убрань. Ларган-сагиб мав соколине око на щонайменші вади кожного образу. Лежачи на потертій тиковій канапі, він по півгодини роз’яснював, як у тій чи іншій касті говорять, ходять, кашляють, чхають або плюють, і, оскільки «як» має мало сенсу у цьому світі, він ретельно роз’яснював, «чому» все саме так. Індійський хлопчик грався у це поганенько. Його маленький розум, вигострений, як бурулька, до підрахунку каменів, не міг угамуватися і ввійти у чужу душу. Натомість у Кіма всередині прокинувся демон, який аж співав від радості, одягаючи нове вбрання, а з ним і манери, й розмову.

На хвилі ентузіазму, якось увечері він показав Ларган-сагибу, як учні однієї касти факірів, його давні лагорські знайомі, просять при дорозі милостині: з якими словами вони звертаються до англійця, до пенджабського селянина, що йде на ярмарок, і до жінки без покривала. Ларган-сагиб несамовито реготав і благав Кіма