Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

онуки, двічі зупиняється, посеред палати й у дверному отворі. Кілька несерйозних порад мені наостанок. Жартувати та усміхатися – її повсякденна потреба. Онука терпляче чекає, доки бабуся закінчить свою промову, без найменшого роздратування чекає, з ледь помітною усмішкою.

– Нічого не забули? – озирається Інна Максимівна. – Не потрібно нічого забувати в лікарні. Не хочу повертатися. А! – помах руки. Наче точка в кінці абзацу.

Та, що в той же день замінила Інну Максимівну, виявилася з категорії «зачиніть вікно». Вони є чи не в кожній маршрутці, ці жінки, яким дме. Валя відразу захряпнула фрамугу: протяг. Затулила краєвид за вікном вертикальними жалюзі. У нас, виявляється, були жалюзі. Шурхотливий звук відрізав від світу, я не побачила, як ввечері поступово змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом. Проте наслухалася нескінченного монологу по телефону: а він що? а ти? ги-ги-ги. І далі щось про свекруху й про яйця під майонезом, дуже голосно, так наче навколо нікого. У стіну роздратовано погупали.

– Тихіше! – гукнув хтось.

– Це до нас? – здивувалась сусідка. – Що за люди! А у вас що? З чим лежите? – І заходилася докладно звітувати про свої проблеми, з найдрібнішими подробицями.

Після безсонних годин я нарешті забулася сном під ранок. Розтулила очі: жалюзі на вікні. Негайно на вулицю. Негайно! Тільки б двері надвір були відчиненими. Вони легко подалися назустріч, випускаючи до пташиного співу, до м’яких косих променів ранкового сонця. Чиста свіжість у повітрі, у затінку – трава в росі. Від запаху скошених кульбабок залишився лише спогад. Траву на газонах учора зібрали, але під бордюрами ще в’януть побляклі водянисті трубочки з коричневими китицями на кінці. А серед низько постриженої конюшини – самотні, дивом униклі гострих лез яскраві кульбабки.

Попереду мене рухається моя довга струнка тінь. Ранкові промені вміють це робити – видавати бажане за дійсне. Помахую руками. Яка ж я тут збіса струнка, легка й невагома. Маківка тіні добігає до куща жасмину, прохолодного й сліпучого. На зелених пуп’янках майбутніх квітів тремтять краплі нічного дощу.

Велика радість – у малому.

Зараз повернуся в задушливу палату, скажу новій сусідці: так чудово на вулиці, чого ви тут сидите зачинені? Відкриймо жалюзі, опустімо ручку фрамуги… Тут немає протягів, нужбо перевіримо разом.

А якщо вона не погодиться, то що ж, не біда. Більше гулятиму. Переселюся в цей чудовий зелений двір. Ще три дні – і на волю. Як там казала Інна Максимівна? За будь-яких обставин знайдуться прекрасні моменти. Уміти б їх побачити.

Примітки

1

Уперше опубліковано в збірці «ПРОти НАСильства» за підтримки Канадського уряду.