Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Ну?
– Один сон на двох. Чого б це?
– Бо дожилися. До ручки. А хто повірить?
– А кому розкажемо? – Люба намагається усміхнутися. Охопила обличчя долонями, сперлась ліктями до столу: – Самі на усьому білому світі, нема кому розповісти. Охохо…
Судомно втягнула повітря й заплакала.
У неї тепер траплялися такі різкі переходи до сліз, мало що потребувало, аби вони викотилися з очей.
Микола гмукнув, видав протяглий звук, якесь глибинне зітхання, підвівся й вийшов надвір.
Напередодні вони посварилися через дурничку. Микола зайшов до хати в черевиках, важко прогупав до столу, до своїх окулярів. «На секунду!» – прикрикнув на дружину, випереджаючи зливу обурення. Вона, може, і гукнула б «Куди?», та й по всьому, але ж цей його зверхній тон… Він в усьому винен. Може, в іншому випадку обійшлося б докором, але ж тон був, наче це вона щось зробила не так, вона, а не він. І Люба розійшлася не на жарт. І паразита йому згадала, і чортяку старого, і щоб тебе розірвало! Микола теж немов з цепу зірвався, здуріла, мовляв, зовсім зі своїм прибиранням! Завтра тут гепне, усе рознесе до чортів собачих, як в усіх! Що ж ти думаєш, наша хата якась особлива?.. Заговорена? І вибухи її весь час обминатимуть, як ти думаєш? Шкреби-шкреби, намивай, робити бабі нема що!
Вона й справді шукала собі заняття щоразу, як вибиралися з погребу після обстрілів. Хотілося одного – чимшвидше до хати, через подвір’я, під зимовим млявим сонечком. Направо-наліво гляне нишком, відчує, як волосся дибки стає, як морозом обсипає скроні – і до себе. Що гірше довкола, то завзятіше намагалася навести лад у хаті, утримувати його попри все. Виснажувала себе хатньою роботою. Спина терпла, коліна крутило, руки пухли, наливалися втомою, а вона й далі вперто підбирала Миколині речі, розвішувала на спинках стільців, складала на лавку. Мела, крекчучи, підлогу, перебирала залишки харчів – пшона, манки, цукру… Здавалося, продуктів надовше вистачить, якщо знатимеш, на що можна розраховувати. Найбільше залишалося запасів томатного морсу. Морсу й пшона. Сім літрових банок морсу й півкілограми крупи.
А Миколі що! Десь ходить селом, прийде – мовчить, і все йому «до лампочки», геть збайдужів до порядку. Сварилися тепер нечасто. Хіба погиркаються, як чоловік казав, в односторонньому порядку: хтось один заведеться, другий не озивається, говори собі, говори. А тоді навпаки, поміняються ролями. А вчора зійшлися в герці, забули про загрозу інфарктів-інсультів, слово за словом, розкричалися на всю хату. Стався з ними одночасний нервовий зрив. Ще й Микола назвав її так, як ніколи не називав. Люба замовкла:
– Хто? – перепитала.
– Дід Пихто і баба Оленка! – гримнув у відповідь.
Люба віддихалася й тремтячим голосом винесла вердикт:
– Заснеш – задушу подушкою!
У той момент була здатна на це. Уночі прокинулася від храпу, від віддаленого, як гроза на відстані, бухання снарядів. Місячне молоко з вікна підсвічувало сиве волосся чоловіка, воно стояло ореолом над його чолом. Підгорля рухалося, ритмічно надимаючися та западаючи. Микола був схожий зараз на хлопчика, якого зла чарівниця перетворила на старого жабака. Беззахисного й невинного.
Як вона могла йому таке сказати? Про подушку? А він їй – те, що вона почула, як?
Часом видавалося: вона мало знає чоловіка, з яким прожила все життя. З яким спали в одному ліжку, милися одним шматком мила, витиралися одним рушником. Зубні щітки стояли поруч у склянці побіля пластмасової коробки з зубним порошком, він визнавав лише його, а ніякі там новітні пасти. То й вона до нього звикла, порошок то порошок, чом би ні. Усе було в них спільним, і водночас стояли між ними таємниці й недомовки. Вони були – вона це відчувала. Колись побачила у вікно, як він повернув дорогою додому на обійстя Свєтки-лахудри. Вичекала хвилин десять, а тоді й сама туди поспішила. Свєтка не відразу озвалася; глянувши, змінилася в обличчі (чи то здалося?): здрасьті, це ти… а твій тут… мені лагодить… А тоді й Микола з кімнати вийшов, в одвірок сперся. Докір у погляді. Чогось тоді так боляче штрикнуло в серці, кольнуло отруйною шпичкою…
А її напівправда? Їздила в районну лікарню на аборти, не говорила йому, бо що воно казати… Допоміг би він чи що? Тільки б гірше було. У кожного в душі є закутки, куди нікому нема ходу, хоч часом чужий допускається, а найближча людина – ні.
Весь день було хмарно. Вітер дмухав зі сходу. Зранку заносило дрібним снігом, але до обіду й скінчилося. Нуль градусів. Не стріляли.
Микола відірвав листок календаря зі стіни; звик до відривних календарів, так у молодості було, так і зараз має бути. Просив доньку купити в місті настінний відривний календар. Вона перед своїм від’їздом привезла, три місяці тому, коли село накрило першим обстрілом і молоді почали збирати речі, виїжджати подалі. Тоді й Наталка, хоча давно не молода, а все така ж, як ті, перекотиполе, закомандувала батькам: збирайтеся, їдемо!
– Ми нікуди не поїдемо, – відказав Микола, за себе й за дружину вирішив.
Запитувати Любу було зайвим, у неї така сама відповідь сиділа на язику. Залишаться вони вдома, хай там як, а ти їдь, доцю, повернешся, коли все владнається.
А тепер що? Куди їй тепер повертатися? На лінію зіткнення? Нема куди повертатися. Нічого б вона тут не впізнала, жодної вулиці, хіба хату й подвір’я батьків. Їх, на диво, обминали снаряди, немов тут стояв захисний невидимий купол.
Микола почепив окуляри, вчитуючись у дрібний текст.
– Сьогодні – преподобного Павла Фивейського та Іоанна Кущника, – голосом телеведучого. – Якщо зірки блищать – бути морозу, якщо вони тьмяні – поверне на тепло. Хмари з півночі – не варто чекати відлиги. Чуєш, Люб? Сніговий буран вдень віщує міцний мороз уночі… Отже, морозу не буде.
– Я й так знаю, що не буде. У мене на зміну погоди суглоби крутило б…
Микола обережно сів.
– Ти дивися, – здивувався, прислухаючись до себе, до якихось нових відчуттів. – Люб… Що в нас є від серця?
– А що таке?
– Тисне.
– Знову? Ох ти ж, господи боже мій… Ну що в нас є від серця… Корвалол, корвалдин…
– Люб, – Микола окуляри з носа зняв, у руках тримає, очі незахищені, сивого кольору. Від колишніх яскраво-блакитних сама сивина залишилася. – Люб, послухай мене. Якби що – виходиш надвір і йдеш в тому напрямку, – махнув рукою. – Чула мене?
– Якби що? – повторює Люба.
– Мало що. Усяке може бути. Виходиш тоді надвір – і туди, зрозуміла?
