Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Зібрали мене, – каже, – як конструктор. Невдовзі ставитимуть зубні імпланти, усе буде гаразд з обличчям Андрія, уже й чутливість поступово повертається…
– Андрія врятував хірург і велике кохання, – говорить Світлана.
Над ліжком Андрія, між дитячими малюнками, портрет повненької білявки з двома дівчатками. Сім’я.
– З Андрієм зараз брат, а тоді знову дружина приїде, у цій сім’ї своїх не кидають, – це Світлана вже дорогою до «офісу». – А є такі випадки… хай Бог милує. Скажи, Марино?
Марина киває. Були в госпіталі хлопці з обома перебитими руками, і траплялося таке, що дружина приїжджала раз на два місяці, посиділа поруч, навіть на тумбочці не поприбирала – забралася й поїхала. А хлопцю без допомоги ніяк. Його товариші по палаті в туалет водять. Він не може себе обслуговувати, навіть сам води напитися не в змозі.
– А ще трапляється, що родичі пораненого користуються його грошима, – докидає Світлана. – Ми організовуємо збір коштів на лікування, протезування, аж раптом помічаємо: дружина до госпіталя підкатує тільки на таксі, щоразу в гарному новому вбранні, хоча приїхала гола-боса. Є й такі… Одні останнє віддають, інші сподіваються, що за них хтось усе зробить.
Мало не забула, для чого шукала Світлану: мені потрібні координати волонтерів, які шиють «розгрузки». Це слово ще кілька місяців тому мало зовсім інше значення. Принаймні для більшості. А тепер хто ж не знає: «розгрузка» – це військовий спецодяг, розвантажувальний жилет з багатьма кишенями та петлями для необхідних речей. Можна купити за грубі гроші, а можна й пошити – і тут волонтери не пасуть задніх, шиють самі. Записую телефон.
В офісі на прохідній пахне свіжою випічкою: дівчата розрізають на кавальчики величезний гарячий пиріг з капустою. Приніс чоловік, сказав: теща спекла. Повертаємось у корпус з розкладеними в маленькі пакети шматочками. Безрозмірний пиріг – вистачає і хлопцям, і медсестрам, і волонтерам. Запах розбурхує голод, за цілий день ми нічого не їли, і навіть не хотіли.
– Тепер розумієте, – каже Марина, – чому я схудла за останні місяці?
5
Новий день – інша пісня. І у Вадима репертуар змінився, і настрій у багатьох. Олександр нині не в гуморі, але виду не подає. Тільки говорить й говорить, тамуючи біль. Йому цього тижня зробили операцію, начебто останню – вставили металеву пластину в стегнову кістку. Раз у раз замовкає, стиха стогне. Після уколу знеболювального оживає, робить компліменти медсестрі, береться розповідати, як працював водієм, ганяв вантажівки на великі відстані. Курив по дві пачки на добу. Одну цигарку викурює – по наступну тягнеться, отак було. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина і тобі не потрібні ні сон, ані їжа, ані зупинки. А з оформленням супроводжувальних паперів усе навпаки: тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, дві… Щоб не заснути за кермом, Сашко припікав собі шкіру між великим та вказівним пальцями на лівій руці: біль не давав закемарити, стримував, щоб не запасти в сон.
Коли остаточно отямився в реанімації, зробив відкриття – не так його перебиті ноги вразили, як той безперечений факт, що він кілька днів не курив. Не відчував жодного бажання! Хлопці курили навіть на ліжку, бо ходити не могли, а він нюшив повітря й не міг второпати: як так? чому його, затятого курця, не тягне до цигарки? Дивна історія, він так і не знайшов їй пояснення.
Біля Андрія, за здоров’я якого ми пили червоне сухе, тепер дружина, я її відразу впізнаю, бачила ж фото біля його ліжка. Волонтер Тетяна цього дня знову привезла спеціальні чохли на поранені руки-ноги. Кілька днів тому знімала мірки, і от вже волонтери їх пошили. Славік застібає блискавки на чохлі, нога з апаратом Єлізарова ховається в одежину, зсередини – флисову, зовні – з вологовідштовхуючої тканини.
– Тепер можна й на вулицю! – радіє Славік.
Тетяна обмірює руку Яна, він матиме обнову за кілька днів.
– Доведеться апарат на руці ще не один тиждень носити, але це нічого, – каже Ян, він знає, як розробляти м’язи та сухожилля. – Колись на шахті сильно травмував пальці, і нічого, поступово розпрацював їх. І цю руку розпрацюю.
– Ви волонтер? – запитує мене чоловік у коридорі, когось провідати прийшов.
– Ні, я помічник волонтера.
– А-аа. Бо тут щось вайфай глючить!
Чого тільки не доводиться з’ясовувати волонтерам…
А от і Світлана у своїй рудій робочій куртці.
– Добрий день, – кажу.
– Який ще добрий день? Слава Україні! – відповідає з усмішкою, а очі сумні. Збирається на Схід. – Новини читали?.. Отож. Повезе на передову те, що зібрали. Там, каже, хлопці воюють, з якими на Майдані разом були. Хочу, каже, там залишитися.
– А ми тут з ким залишимося? – зупиняє її Марина. – Не відпускаємо. Навіть не думай.
Світлана, якби це відбувалося в оповіданні, теж поїхала б на Схід. Повезла б танкістам спальники. А там їм трапився б якийсь метушливий, заклопотаний командир: швиденько, швиденько, ось тут розвантажуйтесь – і дякую, давайте назад, тут небезпечно. А через кілька днів Світлана видзвонила б своїх підопічних: слава Україні! То як там спальники? Не мерзнете тепер? А танкісти й далі сплять під танками на землі. Не дійшла до них волонтерська допомога. Світлана вибухнула б монологом, від сили якого розтанув би сніг і розкололася крига. Вона сказала б усе, що думає, не добираючи висловів. І назад! До того забудькуватого командира. У крижаному мовчазному спокої… У тому оповіданні вона б залишилася на передовій, і чоловіки-побратими розповідали б про неї неймовірні історії.
Біля ліфта зустрічаю доньку дяді Саші, Аню. Вона тепер тут, і її старша сестра Олександра, падчерка дяді Саші, обидві з дітьми, обидві біженки з Луганська. Аня кілька днів тому сяяла усмішкою, демонструючи ямочки на щоках, розповідала, що віддала дітей до дитячого садочка, а нині зовсім без настрою. Що таке? Друг у Луганську повісився. На власному ремені. У неї такі зараз очі, що краще б вона сьогодні не приходила до батька. Важкий день.
Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати… А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я…
Олена шепоче:
