Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– У школі згодом було легко на уроках німецької, – Інна Максимівна спирається на лікоть, повертається до мене, – я її навіть не вчила, на жаль. Трималася на старих запасах. Хочу їсти, віддай мій м’ячик… Простенький набір побутових фраз. А в тридцяті роки настали страшні часи. Чорні воронки, нічні візити, розмови дорослих пошепки про те, кого забрали. Татів друг викинувся з вікна, не витримали нерви, бо у двері гупали НКВДисти. А виявилося, вони не за ним того разу прийшли… У батька був пістолет, то він його розібрав, розкидав деталі по різних ділянках парку. Тато був інженерно-технічним службовцем на заводі. Із початком війни відправив сім’ю в евакуацію, син пішов на фронт, сам опинився в прифронтовій зоні на військовому заводі… Я не втомила вас своїми розповідями?
– От ви кажете, як гарно пахне скошеними кульбабками, – змінює тему сусідка.
Не пам’ятаю, щоб я це говорила, але не заперечую: запах скошеної трави – один з найкращих серед усіх можливих.
– А нас трава врятувала від голоду, – Інна Максимівна підбиває подушки й відкидається на них. – Лобода, кропива, іван-чай, заяча капуста, ті ж кульбабки… Уявіть, Свердловськ, голод, базари порожні. Ні-чо-го. Усе, що можна, поміняли на хліб та муку. Але мама казала: «Головне – до першої зелені дотягнути, а там заживемо». Вона з тої трави примудрялася готувати – трошки муки до чогось додасть, напече оладок, з іншого суп зварить, і, ви знаєте, смачно було.
– Душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора… – цитує поетичні рядки. – Бачте, дещо пам’ятаю. А колись, боже мій, скільки я колись віршів знала напам’ять, а!
Фрамуга під стелею відкрита дні й ночі, ми її не зачиняємо. Особливо свіжо вечорами, коли я зі свого ліжка, відклавши книжку вбік, спостерігаю, як змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом – від блакитного до темного оксамиту. Під ранок повітря в палаті бадьорить.
– Вам не холодно, Інно Максимівно?
– Ні, мені добре, нехай… не зачиняйте…
Вона принюхується, чим пахне вулиця. І прислухається до усього навколо. Мої допитуються по телефону, що принести. Я нічого не хочу, кажу.
– Як це – нічого не хочу? – відкинувши свою делікатність, повчає мене сусідка. – Як це, не треба приходити? Людина повинна хотіти! До людини повинні приходити її рідні! Це найкращі ліки від депресії.
– Яка, – кажу, – збіса депресія. Ніколи не знала, що воно таке. Це просто душа не на місці. Збитим жужмом усе навалилося, лавиною пішло – не відітхнути, не перевести дух. І тільки чуєш, як воно, коли серце тремтить, наче упіймана пташка. Жодних метафор – лише прямий і точний зміст.
– А ви не піддавайтеся, – спокійно озивається сусідка. – Найслабшою та найвразливішою людина стає після потужної емоційної напруги. Не виснажуйте себе, не випалюйте душу. Скільки ж то часу мине, поки вона відновиться… Радійте малому. А далі життя зробить своє. От я сьогодні хруща бачила. Крила відстовбурчив, вуса-щітки наставив, пові-ільно в повітря здійнявся, чогось сердитий, ж-жж… Давненько я хруща зблизька не бачила. Про дитинство мені нагадав, настрій підніс.
На годиннику майже десята вечора. Сидячи на ліжку біля тумбочки, сусідка апетитно хрумтить солоним огірком, базікає по телефону:
– М’ясо з грибочками прекрасне. Ні, не хоче, – кидає на мене оком, – відмовилася. А мені смакує. Дуже смакує. Дякую. І лягаю спати цілковито умиротворена.
Пізня вечеря діє на Інну Максимівну як снодійне.
– Спасибі цьому дню за все хороше! – промовляє вона і за кілька хвилин вже тихенько посопує зі свого кутка. Усталені уявлення про шкоду їжі перед сном зруйновано, та й уся система здорового харчування під загрозою. Хто сказав, що їсти на ніч шкідливо?
– Ви сечу зібрали? – цікавиться вона вранці, крутить у руках вузьку баночку, видану кожному. – Як я сюди влучу – мені невтямки, – проте бадьоро суне виконувати завдання, спираючися на спинки ліжок. – Але ж спробувати можна?
Від неї фонить імпульсами активного життєлюбства.
– Донечко, ластівко, – м’яко шелестить у мобілку.
Щойно відтручувала свою Ірину, бо та напосідала на неї:
– Мамо, зарядка… мамо, твої вправи…
– Годі вже! – сердилася Інна Максимівна. – Більше не можу! Уже п’ять разів ноги піднімала, відчепися. Яка ж ти настирлива, Ірко!
І ось тепер: донечко, ластівко…
Донька сидить біля мами по півдня. Дрімає на ліжку товстулі Оксани. Ідучи, залишає пакет з останньою порцією вихоплених з-під газонокосарки кульбабок. Ми одночасно їх зауважуємо на підвіконні: забула! Операція порятунок кульбабок триває – ховаємо їх у холодильнику наприкінці коридору. Щоб не зів’яли.
І онука в сусідки теж ластівка. На вигляд школярка, зовсім юне створіння з косою, а, виявляється, уже працює після університету. Вони перекидаються з бабусею жартами, онука охоче допомагає їй доїсти щось смачненьке.
– Еге ж, каже, я побігла, – цілує бабцю.
– Біжи, ластівко, – відповідає бабця.
– Ви якісь захекані всі, – проводжає її поглядом. – Не варто аж так поспішати. Мене мама підганяла заміж, боялася, що буде запізно. Мама хворіла, я за нею доглядала кілька років. Яке тут особисте життя? А потім вийшла заміж, і нічого від мене не втекло, усе встигла, – у голосі – ледь відчутна гірчинка. А може, здалося.
– Цікаві факти! – піднесено повідомляє мені в день своєї виписки. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст! Оце так-так… Ви знали?
Маленький привід для радості, один з багатьох, вони повсюди. Вміти б бачити. Навіть у повторі забутого та у замовлянні майбутнього. Плани в Інни Максимівни такі: разом з донькою та онукою вона висадить на подвір’ї багатоквартирного будинку виноград «південну ізабеллу». Пагін уже давно пустив коріння в трилітровій банці з водою, стоїть на кухні, у чорному пакеті. Назовні визирають цибухи з кількома тоненькими блідо-зеленими прутиками та листям. Проте садити в землю ще рано, треба мати терпіння й дочекатися стиглого травня, коли відійде небезпека нічних приморозків. Живцем виноградної лози поділився знайомий. У нього плодоносить справжня «ізабелла», і він щоосені заохочує сміливців, ділиться пагонами з тими, хто має намір переконатися, буде щось з того чи ні. Не Крим, не Закарпаття, звісно, не той клімат, але весь секрет в догляді. І в терпінні. Інна Максимівна сповнена рішучості перевірити. Виноград ростиме під балконом, сусід обіцяв зробити навіс, а під ним – лавку. Можливо, і стіл. Буде така альтанка для усіх. Інна Максимівна допомагає собі руками: ось тут, креслить у повітрі, балкон, тут альтанка, а лавка з цього боку. Вона зараз вимальовує майбутнє не згірше тої дівчинки-циганки зі свого дитинства.
Іде додому, спираючися на руку
