Спартак - Рафаелло Джованьолі

Увійшовши до таверни, Цезар окинув бистрим поглядом першу велику кімнату, переповнену пролетарями, могильниками, жебраками, і пройшов до другої, де за столом уже сиділи рудіарії та гладіатори.

Він привітав їх звичайним salvete, сів з рабом у кутку кімнати і наказав рабині-ефіопці подати два келихи вина. Байдуже перекидаючись з рабом незначними словами, він пильно стежив за гладіаторами, вслухаючись в їхню розмову.

Спартак, який сидів між Еномаєм та Кріксом, був блідий, сумний, заклопотаний. За чотири роки, що минули після смерті Сулли, фракієць став серйозніший, на його широкому відкритому чолі з'явилася глибока зморшка душевних тривог і тяжких думок.

Почувши про Спартака, Цезар одразу вгадав, що ним може бути тільки оцей величезного зросту, вродливий чоловік, обличчя якого свідчило про незвичайну енергію і глибокий розум. Дивлячись на нього з проникливістю геніальної людини, Цезар миттю оцінив у Спартакові обдаровану вдачу, видатний розум, призначення для високих справ і славетних подвигів.

Тим часом рабиня Азур принесла два келихи вина, і Цезар, узявши один, вказав рабові на другий:

— Пий!

Поки раб пив, він підніс келих до рота, та насправді вино не торкнулося його уст. Цезар устав з свого місця і підійшов до гладіаторів, сказавши:

— Привіт тобі, звитяжний Спартак! Хай завжди тобі усміхається доля, бо ти цього заслужив! Чи не згодишся ти поговорити зі мною?

Всі обернулися до нього, і кілька чоловік вигукнули:

— Юлій Цезар!

— Юлій Цезар? — встаючи, здивовано запитав Спартак, який чув про Цезаря, але ще ніколи його не бачив.

— Тихше… тихше, — дружелюбно усміхаючись, сказав майбутній диктатор. — Інакше завтра весь Рим знатиме, що один з понтифіків тиняється вночі по тавернах Субурри та Есквіліна.

Рудіарій деякий час мовчки дивився на нащадка роду Юліїв, а потім сказав:

— Я назву себе найщасливішою людиною, Гай Юлій, якщо чимсь зможу бути тобі корисним.

— Може, ти погодишся на короткий час залишити товариство цих молодців і трохи пройдешся зі мною вздовж міського муру?

Гладіатори вражено перезирнулись, а Спартак задоволено відповів:

— Для невідомого, бідного рудіарія буде честю пройтися з тобою.

— Сильний ніколи не буває бідним, — відказав Цезар, рушивши до виходу і давши знак рабові чекати його тут.

— Ех!.. — зітхнув Спартак, ідучи за Цезарем. — Навіщо левові сила, коли він закутий у кайдани?..

Ці дві незвичайні людини пройшли головну кімнату харчевні, вийшли на вулицю, звернули праворуч і мовчки пішли поруч до того місця біля муру, де чотири роки тому гладіатори вбили відпущеника Гая Верреса.

На безлюдній рівнині, між крайніми будинками міста і муром Сервія Туллія, у нічній тиші Цезар і Спартак зупинились. Освітлені місяцем, білі, мов привиди, вони стояли мовчазні, нерухомі, ніби вивчали, оцінювали один одного. В глибині душі вони відчували, що представляють собою два протилежних принципи, втілюють в собі два знамена, уособлюють дві справи: справу деспотизму і справу свободи.

Цезар перший порушив мовчання:

— Скільки тобі років?

— Тридцять три, — відповів Спартак, вдивляючись у Цезаря і ніби бажаючи відгадати його думки.

— Ти фракієць?

— Так.

— Фракійці люди хоробрі і в битві і в будь-якій небезпеці. А ти не тільки могутній і хоробрий, але й добре вихований і маєш освіту. Чи не так?

— Звідки ти це знаєш?

— Від однієї жінки. Але не про це нам слід говорити тепер, коли тобі і справі, якій ти себе присвятив, загрожує страшенна небезпека.

— Про яку справу, про яку небезпеку ти кажеш? — з подивом спитав Спартак, і обличчя його пополотніло.

— Я знаю все і прийшов сюди не для того, щоб заподіяти тобі шкоду, Спартак. Навпаки, мною керує бажання врятувати тебе. Один чоловік, сховавшись за деревом у лісі Фуріни, несамохіть чув вашу розмову цієї ночі.

— Прокляття богам!.. — закричав Спартак у страшному відчаї.

— Він ще не сповістив консулів про це, але, хоч як би я його затримував, він це неодмінно зробить цієї ж ночі або завтра на світанку, і твої чотири легіони гладіаторів будуть розвіяні раніше, ніж зберуться.

Спартак був у відчаї.

— П'ять років надій, змагання, боротьби, праці — все може загинути в одну мить!.. Усе скінчиться, і не лишиться жодної надії пригнобленим і рабам. Рабами будемо животіти довіку!..

Цезар співчутливо, майже з повагою дивився на цей відчай, такий благородний, болісний, глибокий. Вся велетенська постать Спартака виражала невтішне горе, благородне обличчя виразно передавало душевну муку. І безмірно гордовитий, холодний розумом Цезар, який нікого в світі не вважав гідним своєї симпатії, мимоволі захопився цією незвичайною людиною. Його вражала ця людина, яка в святій любові до свободи могла знайти в собі сили, щоб задумати і підготувати справу, достойну грецьких або римських героїв, людина, яка з непохитною вірою, мудрою передбачливістю і сміливістю змогла створити справжнє військо з двадцяти тисяч гладіаторів.

При цій думці очі Цезаря спалахнули пристрасною заздрістю, він увесь затремтів, у голові запаморочилося. Його погляд блукав по вершинах Альбанського узгір'я, а думка линула в безмежний простір мрій. Він думав, що коли б мав чотири легіони, двадцять тисяч воїнів, то за кілька років завоював би світ і став би володарем Риму, і не таким жахливим, як усім ненависний Сулла, а шанованим володарем, грозою нікчемних, звироднілих патриціїв, улюбленим ідолом простого народу.

Так, охоплені — один тугою і тривогою, другий честолюбними мріями, — вони кілька хвилин стояли мовчки. Першим заговорив Спартак. Грізно нахмуривши брови, він твердо сказав:

— Та ні, присягаюся блискавицями Юпітера Карателя, цього не буде!

Цезар опам'ятався від цих слів.

— А що ти можеш зробити?

Спартак допитливо подивився в очі Цезаря, уже спокійні, зосереджені, і спитав:

— А ти, Цезар, друг нам чи ворог?

— Хотів би бути другом…

— Тоді ти можеш зробити для