Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

душею й тілом, не є якоюсь там абстракцією, він є фактом, — писав Йозеф Кроутвор у знаному есеї «Центральна Європа. Анекдот і історія». — Маленький чешунчик у приватному житті може бути великою людиною, але залишається маленькою в житті суспільному. Кожен має свої обриси у суспільстві, свою тінь. Марноті стосунків відповідає вбога історія і навпаки. Чеський народний характер теж є наслідком історії, але історії в стані розпаду. Можна навіть сказати, що чеськість — то власне і є нестача історії».

4

Злам настав у середині вісімдесятих, коли в першу чергу в самвидаві, а незабаром у видавництві Шкворецького в Канаді з’явився — відкинутий державним видавництвом — автобіографічний роман Грабала «Перерви». Виклики на допити, нічні відвідини, шпигування — все те, чого він раніше так побоювався, стало його буденністю.

Переконував ґебістів, що не має нічого спільного з нелегальними публікаціями, що не давав на них згоди. В тому була частка правди: текст книжки передала Вацулікові машиністка з видавництва (нібито без Грабалового відома).

Тому, коли співробітник Вацуліка Вацлав Кадлец приніс письменникові примірник самвидавівського видання книжки, той закричав:

— Що ви мені підсовуєте! Я не хочу мати з цим нічого спільного.

Але тут же додав:

— А якщо по правді, то чому ви не видали цього повністю?

Так Кадлец і Вацулік довідалися, що «Перерви» є останнім томом трилогії «Весілля вдома».

Грабал тут же написав Вацулікові, що забороняє йому видавати свої тексти. Вацулік відповів листом, що і далі буде це робити без згоди Грабала. Про те і йшлося — з цим вже можна було триматися своєї версії і боронитися перед ґебістами.

Незабаром Вацлав Кадлец відкрив підпільну друкарню під назвою «Празька Імаґінація». Грабал вирішив довірити йому машинописні тексти всіх своїх творів, у тому числі й останніх есеїв та юнацьких віршів.

5

15 січня 1989 року празька міліція розігнала демонстрацію, організовану до двадцятої річниці з дня самогубства Яна Палаха.

Через два дні Грабал написав один із найвідоміших своїх есеїв — «Зачарована флейта». Завдяки йому він незабаром був визнаний за кордоном літературним речником «оксамитової революції».

Навесні 1989 року Грабал вирушив у турне університетами Америки, організоване своєю молодою приятелькою Ейпріл Ґіффорд (Квітенькою). У вересні мав завітати до Польщі, але викрутився відмовкою буцім не хоче наражатися на конфлікти з празькою владою, котра на Варшаву, де в серпні виник перший у Східній Європі уряд з некомуністичним прем’єром, дивилась як на розсадник зарази. За півроку президентом Чехословаччини став Гавел, а для Грабала настало кілька гірких років, упродовж яких витирання писка його іменем зробилося чимось на зразок демонстрації антикомуністичних переконань.

З часом емоції вщухли. У 1993 році його відзначено літературною премією ім. Ярослава Зейферта, а трьома роками пізніше — з подання президента Гавела — медаллю «За заслуги». За кордоном йому було присвоєно кілька докторських звань і престижних літературних нагород. Він міг бути цілком задоволеним. Але все прийшло надто пізно, коли вже не міг поділитися радістю з ближніми. Після смерті дружини у 1987 році залишився сам.

Усе частіше западав у депресію. Не хотів більше знайомств з новими людьми, знеохочував їх до себе, зробився неприступним. Ображав старих приятелів, після чого мучився докорами сумління. Не міг витримувати самого себе на самоті. Запитував у себе, для чого ще живе, коли всі ті, кого він любив, уже померли.

Жив самотньо в панельнику на околиці. Кожен наступний день нагадував попередній. Уранці йшов на зупинку. Дорогою купував м’ясо своїм котам. Їх було в нього кільканадцять. Автобус віз його в бік Німбурку, містечка, в якому зупинився його час. Від зупинки в Керську йшов бічною дорогою через ліс, керовані шостим відчуттям, назустріч йому вибігали коти. Коли не було дощу, сідав на лавці перед будинком. Частіше сідав під дахом, і там, якщо не з’являлися репортери, шанувальники, перекладачі, знайомі чи приятелі — писав.

Колись стукав на машинці так швидко, що встигав за думками. Тепер дерев’яніли пальці, затерпали долоні. Не докінчував речень. Писав щоразу коротше, дві-три години на день.

Свої міні-оповідання завозив увечері до господи «Під Золотим Тигром». Через два дні його «особистий секретар» і фотограф Томаш Мазал приносив їх переписаними начисто і розмноженими у кілька десятків примірників, зчеплених скріпками. Ці тексти раз на рік видавалися в чергових томах «Листів до Квітеньки», не знаходили багатьох читачів. А попри те були найвлучнішим візерунком посткомуністичного часу.

— При столі спершу мовчав, — згадує Мазал. — Мовчав часом по годині, випивав одне пиво, друге. Здавалося, ніби нікого й не чує. Потім несподівано приєднувався до розмови і розпалювався з кожною хвилиною, розповідав про улюблених письменників — про Кафку, Аполлінера, Достоєвського, сипав анекдотами. Тоді кожен міг підсісти до столу. Грабал знімав маску, котрою відлякував журналістів, бо не мав більше терпіння всоте відповідати на ті самі запитання. Нервували його навіть шанувальники, домагаючись автографів.

Потім платив за увесь стіл, повертався на таксі до помешкання в панельнику, дивився телевізор, лягав спати. Так минав день за днем.

6

У січні 1994 року Грабал знову захопив усіх зненацька. Відразу після візиту президента Біла Клінтона до Праги він опублікував у посткомуністичній газеті «Руде Право» статтю «Партнерство задля миру, або Чекаючи на Ґодо», що раніше вже була опублікована в іншій газеті з рясними пропусками.

— Чи той Грабал зовсім з’їхав? — запитували люди, дивлячись на фотографію вісімдесятилітнього письменника, котрий смокче оголену цицьку підстаркуватої повії.

Вони були геть розчаровані описом того, як з нагоди зустрічі американського гостя і президента Гавела «Під Золотим Тигром» Юльця помила собі піхву і цицьки, «бо не має більше що дати партнерству задля миру».

— Невже Грабал мусить так підставлятися? Та ще в комуністичному «Рудому Праві»? Чи не варто вже б йому перестати писати?

Ніхто не звернув уваги на думку: «Ну так, деякі важливі частини мозку повинні бути затертими, чи зовсім відмерлими, щоб людська особистість могла висловити те, на що ніколи б не наважилася». А це ж кредо всієї творчості Грабала, цієї вибухонебезпечної суміші з інтелектуальної провокації, блазнювання і звичайного — але такого нечастого в літературі — людського тепла, краси, що знагла відкривається за рогом, та чаплінівської ностальгії. А над усе — почуття гумору, котре на момент візиту президента США в Чеській республіці впало до рівня, раніше зафіксованого лише за показниками безробіття та інфляції.

На думку Вацлава Кадлеца, саме під впливом обуреної реакції на той текст Грабал перестав писати.

«Я досягнув певної кульмінації й водночас відчуття порожнечі — тепер моє життя набуло тенденції