Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

Письменник регулярно відвідував празьку господу «На Форманці», де щосереди відбувалися зустрічі приятелів Владіміра Боудніка, скульптора, що здійснив самогубство у 1968 році. Збирали спогади і праці його колег та учнів, котрі мали намір надрукувати поза цензурою. Навесні 1974 року на чесько-німецькому кордоні було затримано німецького студента, який перевозив твори еміґрантів. Це вже були не жарти. Грабал, котрий тільки-но вийшов з лікарні, де йому здавалося, що то вже кінець, злякався по-справжньому. Коли вже дадуть йому хоч крихту спокою?

Однієї грудневої середи 1974 року він приніс до господи «У Ґофманів» запис вигаданої розмови про літературу і футбол.

— Сказав, що йому пропонують опублікувати таке собі ніби-інтерв’ю і тоді його знову почнуть друкувати, — згадує приятель і біограф Боудніка Владіслав Мергаут. — Питав, що ми на те, чи повинен погоджуватися. Текст нам сподобався, тож ми відповіли, чому б ні.

Через тиждень ситуація повторилася. Сказав, що порадили йому дещо змінити. Але текст і далі залишався непоганим. Те, що опинилося у журналі «Творба», було третьою версією, набазґраною журналістами. То вони напхали отих дурниць про «соціалістичне сьогодні і завтра». І фрагмент про XIV з’їзд КПЧ — теж.

«Я не розуміюся на політиці, мені потрібен час, щоб розібратися у всьому, але я добре затямив одне: що XIV з’їзд КПЧ був закликом до всіх письменників, що живуть у цій країні, щоб вони збагачували життя людей. Я знаю, що ви, теоретики, сказали б це інакше і краще, однак хочу, як зумію, сказати хоча б те, що не хочу стояти осторонь, що у свій спосіб хочу докластися до того, щоб між людьми панували такі стосунки, які повинні бути між людьми, котрі живуть при соціалізмі. Гадаю, що нинішній Спілці чеських письменників ідеться якраз про те, аби це затямили всі порядні чеські письменники, для яких найсуттєвішим є те, що про їхню працю скажуть саме наші читачі, а не хтось там на закордонному радіо чи де-небудь інде. Я теж хочу брати у цьому участь. (…) Я хотів би, щоб усі мої читачі знали, що я думаю добре і про них, і про соціалізм. Тому що не можу уявити собі без нього ні нашого сьогодення, ні завтра.»

Інтерв’ю було надруковано 8 січня 1975 року. Десятьма роками пізніше, коли Карел Гвіждала запитав кільканадцятьох письменників-еміґрантів, що вони думають про «зізнання Грабала», емоції ще кипіли.

«Грабал — проститутка», — підсумував Карел Криль. «На мою думку, Грабал більший письменник, ніж людина, — говорив Віктор Фішль. — Однак мушу додати: по-перше — Грабал в історії літератури не є ні першим, ні єдиним; по-друге — не маю права його осуджувати, поки не доведу собі, що краще склав би подібний іспит».

«Делікатність подібної суперечки, — іронізував Ріо Прейснер, — полягає в тому, що Грабал як письменник кращий від усіх тих, хто жодних освідчень не складав, або складали інакші, набагато ризикованіші. Підпис під подібним, правильним зізнанням, ушляхетнює тих письменників, але, на жаль, не робить їх кращими письменниками за Грабала».

«Ви питаєте про Грабала? — відповідав запитанням Вілем Гейл. — А чому саме про Грабала? Написав свої дурнуваті зізнання, щоб друкуватися на батьківщині, адже ні про що інше йому не йшлося. Він міг і без того видаватися за кордоном: чеською, чи в перекладах, та про це не говорять, і я не дуже розумію, чому, чи не тому, що в цьому і полягає суть справи».

1956 року на з’їзді письменників тільки Ярослав Зейферт згадав про ув’язнених колег, інші мовчали. Грабал у той час тяжко працював простим робітником. Я часто запитую себе, коли в кого з людей починається власний календар. Чому виникла і підтримується думка (навмисна? мимовільна?), ніби співпраця інтелігенції з тоталітарним режимом починається лише після серпня 1968 року? Це що, якийсь «нульовий рік» нашої історії?

Та повернемося до самого Грабала… Не слід забувати, що мало не до п’ятдесяти років він провадив цілком пролетарське життя, і це не могло не минути безслідно. Грабал якось казав, що буде голосувати за кандидатів від Народного Фронту, тому що то прекрасні люди, котрі не соромляться підсісти до його столика в керському пивняку — пам’ятаєте? Або це жорстока і витончена іронія, або в письменникові говорила пролетарська душа, подібно як у хлопа з халупи, до котрого заговорили пан Франц із замку.

Грабал колись писав про «ототожнення з низами». Чи не його він втілює подібними вчинками? Ключ до цього я шукав би в часах його праці на сталеварнях чи на складах макулатури. Зворотною стороною пролетаризації є прагнення успіху, визнання, щоб книжки друкувалися не тільки в Парижі, Торонто, Мюнхені, Римі чи Лондоні, але передовсім у Празі. А може на старість просто хотілося спокою?

Нині, наскільки мені відомо, Грабал дуже самотній. Приятелі не зреклися його, то він перестав до них приходити. Зрештою, про що вони мали б розмовляти? Чи можете уявити собі розмову чоловіків, один з яких вчора сидів за столом з яким-небудь Іваном Скалою чи Яном Козаком[16], а другий провів увесь день на допиті, або в камері для арештантів?».

Швейцарська перекладачка Грабала Сюзанна Рот піддала текст його заяви стилістичному аналізові, котрий, на її думку, показав, що він тільки частково належить перу Грабала. Цитований раніше фрагмент швидше за все написали журналісти, які підписалися тими, що вели розмову. Навіть якщо так було, суть справи від цього не змінюється — Грабал погодився на публікацію власне у цьому варіанті.

Завдяки своїй капітуляції Грабал здобув відчуття безпеки і можливість друкуватися. Отримав паспорт і зміг їздити за кордон. За все це платив докорами сумління, приниженням і ганьбою. Як у січні 1977 року, коли в Народному театрі у Празі відбулась акція засудження «підбурювачів» з «Хартії 77». Зібрані там «світила культури і мистецтва» підписували так звану антихартію. Підписав її і Грабал.

Книжки, які офіційно були опубліковані в сімдесятих і вісімдесятих роках («Пострижини», «Свято проліска», «Така гарна жалоба», «Скарби всього світу»), були — попри втручання цензури — на небо кращі від усього, що видавалося тоді у Чехії. Навіть «Клуби поезії», гібрид, змонтований із фрагментів «Надто гучної самотності» та «Ніжного варвара», можна сьогодні вважати за цікавий експеримент. Але тоді було зрозуміло, що ця книжка — вражаючий приклад співпраці письменника з цензурою.

«Маленький пласкостопий чешунчик, мешканець Центральної Європи