Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

— Маєте рацію, — приклав руку до серця Гантя. — Через те я у вашій церкві найдужче люблю святого Проспера. Холерно симпатичний жевжик з того римського сотника. Відразу видно, що колишній спортсменяка. Навіть з того шкелета, з тих святих мощів це видно, лежить собі там елеґансько, весь у стьожках і завоях, мов шовковичний шовкопряд… Так, ніби задрімав собі в спеку.

— Це, може, тільки ви так думаєте, але я знаю, чому більшість людей на нього вирячуються. Бере мати малого бенькарта під пахви, підносить його і каже: «Бачиш синку? Бачиш?». Люди шукають сенсації, їм тільки давай видовище. А ви, прошу пана, якби вам тато чи дідо вмерли… то чи всадили б його під вітрину, аби кожен хрунь зазирав йому до писка, га? Коби то від мене залежало, я би Проспера поховав. Хай ще візьме земля з нього те, що для неї могло би придатися.

Вони поклали на козлах нижню половину ангела з якимись покрученими ніжками.

— Цей нібито кролем плавав, — зауважив Гантя.

— Щось у тому є. Але я, видите, всюди шукаю трохи самого себе. Бо я такий собі хлопчик-мізинчик, котрий всюди пхає свого носа. Змалку цікавила мене географія, — і ще й досі цікавить, — але самими тілько маленькими острівцями, що знаходяться далеко від морських шляхів. І мусять там бути люди, звірі, рослини. Ваш шеф оповідав мені, що мав приятеля, якогось там радника, котрий хоч би й щороку міг собі фрайдати по цілім світі, а чогось у кожну відпустку їхав завше в одне й те саме місце. Тридцять три роки на той самий острівець коло Гельголанду. І нібито він казав так: «Це варто зобачити. То такий острівець, де є лишень один селянин, одна селянка і вісімнадцять плямистих корів. А поза тим тільки я, верес, пісок, море і небо». А хіба треба чогось більшого? — зітхнув сторож. — Я і зірочки люблю. Маленькі зірочки. Що мені Бетельґайзе! Що мені Альдебаран! Найліпші зорі — без назви… вони, як я. Бо я лише тоді почуваюся добре і не так самотньо, коли є менше шлюбів, менше христин, хоч, правда, і менше грошей. Мушу два рази на тиждень їздити до Кладно, на рудні. Сорок вісім корон за зміну.

— Мамцю рідна… до того галасливого Кладно? Мали ми там гру перед самим чемпіонатом з реґбі: Кладно — «Ференцварош». Привітали нас цілком елеґансько, лише в роздягальні різні там клубові діячі почали нас підшпіґувати, аби ми показали, на що здатні. Ну, то ми дали доброго газу, а в перерву прийшла та меценатка з Кладно, називалась «панна Парасоля», і сказала: «Хлопці, в другому таймі граєте тільки для мене. Лікарня якраз тепер пуста, і, якщо не заграєте так, як має бути, здоровими звідси не поїдете. На завдаток от вам від мене фляшка вина!». Потім вийняла півтисячі, дала офіціантові і додала: «Вацлаве, як заграють по-англійськи, дасте їм на дорогу ще п’ятнадцять фляшок». Ну і зіграли ми! Панна Парасоля стала на лавці й кричала: «Гіп! Гіп! Гурра!». А ми таки показали гру, що аж курилося. Зовсім як на змаганнях сажотрусів!

Гантя підняв догори обрубок ангела.

— Відрубаю йому ступні, можна?

— Якщо вас це розважить…

— Розважить. А поліція після матчу мусила нас охороняти. Порядні люди на нас плювали, мало не лінчували на місці. Чи ви зауважили, що в спорті найбільше нещастя і встиду роблять порядні люди в ролі публіки? Поліцейські казали: «Хлопаки, мусите до нас приїхати ще на храм. Бо завдяки вам цього тижня було в Кладно дві різниці: одна міська, а друга тутка». Клубовий лікар зужив цілу аптечку, а ми тим часом відкорковували корки з тих фляшок. Але, пане сторож… не сумуйте вже так, ніби вас мали женити.

— Сам собою переймаюся. Що воно таке — людина? Як спустився я в рудню, то йшли ми по дошці, попереду штайґер[14], дошка ся хилитає, а ми йдемо, як якісь духи, і ще жартуємо. Вчора одному впала лампа… і спадала з тої дошки, спадала, без кінця спадала, аж поки не розтрощилася на дні прірви. І чуєте, назад я вже ліз рачки. Декотрі, правда, йшли, але мовчки. Один тілько штайгер сміявся: «А ви як гадали, що рудня — то луна-парк?».

Сторож спохмурнів.

— Ще одного розпиляємо, і досить. Маєте ще час?

— Маю, — кивнув головою Гантя. — Але котрого?

— Того, що виглядає, ніби дістав по… — сказав сторож і урвав на півслові. Але за хвилину додав:

— Таки язичник з мене!

***

Шеф, замкнувши склад, поплуганився просто до церкви. Коли вклякнув перед вівтарем і спробував зосередитись на молитві, на його рамено лягла рука сторожа.

— Вибачте, не перешкодив?

— Ні. Але чого ви ніколи до нас не завітаєте? — шеф підвівся з колін.

— Завітаю. Але наразі хтів би вам щось показати і про щось запитати.

— Слухаю…

— Зимно, правда? Але прошу до захристії, — сказав сторож і коліном відчинив двері. — Бачите? Тут навіть улітку така льодівня. Мушу під сорочкою газети носити. — Він похляпав себе по грудях, і почувся шелест газет.

— Прошу завітати до нас, і виберете собі стільки газет, скільки ваша душа запрагне.

— Прийду, але прошу далі.

Шеф розглянувся по захристії. В кутку стояла фігура, в якої з-поза розхиленого одягу виднілося червоне серце.

— Що тут висить? Можна подивитися?

— Прошу, — відказав сторож. — Це фото чемпіона з велосипедного спорту. Пан капелан кажуть, що воно додає йому сили.

— Оце? А що фото має спільного з церквою?

— Пан капелан кажуть, що має. Бо це не хто інший, як багаторазовий чемпіон «Тур де Франс» Джино Бартеллі, францисканець.

Сторож позіхнув і постукав пальцем ще по одній світлині, вирізаній з газети.

— Тут ось святий отець розмовляють з Джино Бартеллі.

— Ага, тепер розумію. До Царства Божого увійдуть і спортсмени. Зрештою, папа-небіжчик був прекрасним альпіністом, а архієпископ Ліхтенштейну — досвідченим стрільцем… Але чи не надійде сюди часом пан капелан?

— Де там! — усміхнувся сторож. — Поїхав десь грати у баскетбол. На мотоциклі.

Висунув шухляду і взяв кілька фотографій.

— А це Річардс, котрий скаче з тичкою на штири метри шістдесят дев’ять сантиметрів.

— Чому і його пан капелан не повісить на стіні?

— Не можна.