Фальшивомонетники - Андре Жід

оскільки нічого не знав, але, само собою зрозуміло, я волів би нічого не отримувати від вас у майбутньому. Думка про те, що я ваш боржник, для мене нестерпна, і я певен, що якби можна було повернутися до початку, то я волів би померти з голоду, радше ніж сидіти за вашим столом. На щастя, я чув, як мені пригадується, що моя мати, коли ви з нею одружилися, була багатша за вас. Тому я маю підстави вірити в те, що жив за її кошт. Я дякую їй за це, прощаю їй усе інше й прошу, щоб вона забула мене. Ви знайдете якийсь спосіб пояснити, чому мене немає, якщо це в когось викличе подив. Дозволяю вам скласти всю провину на мене (але я добре знаю, що ви не стали б чекати мого дозволу, щоб це зробити).

Я підписуюся безглуздим прізвищем, яке належить вам, яке я хотів би вам повернути і яке мені не терпиться зганьбити.

Бернар Профітандьє

P. S. Ввесь свій одяг я залишаю Калубові, адже ви, певно, вважаєте, що він має більше право носити його, ніж я».

Пан Профітандьє, хитаючись, додибав до крісла. Він хотів би подумати, але думки мішалися в його голові. До того ж він відчув легке поколювання в правому боці, якраз під ребрами. Воно не переставало — це давала про себе знати печінка. Чи є в цьому домі бодай мінеральна вода «Віші»? Якби дружина вже прийшла додому! Як він скаже їй про втечу Бернара? Чи треба показувати їй лист? Адже він несправедливий цей лист, жорстокий і несправедливий. Він повинен відчувати обурення. Йому хотілося вважати обуренням свій розпач і смуток. Він глибоко втягував у груди повітря й щоразу видихав вигук «О, Боже!», швидкий і слабкий, як зітхання. Біль у боці змішувався з його смутком, біль підверджував його й локалізував. Він мав таке відчуття, що сумує саме його печінка. Упав у крісло й перечитав Бернарів лист. Зажурено стенув плечима. Безперечно, лист жорстокий і несправедливий у стосунку до нього, але в ньому відчувається роздратування, виклик, хвастощі. Ніхто з його інших дітей, із його справжніх дітей ніколи так би не написав, та й сам він на таке неспроможний. Він у цьому переконаний, бо в його дітях немає нічого такого, чого б він не знаходив у собі. Він завжди думав, що повинен осуджувати Бернара за незвичність, брутальність і неприборканість його вдачі. Але він міг думати й тоді, і тепер що завгодно, проте чудово знав, що саме за це любив Бернара так, як ніколи не любив інших.

Уже кілька хвилин із кімнати Сесіль чулася музика — повернувшись із концерту, вона сіла за фортепіано й уперто виспівувала одну й ту саму фразу з якоїсь баркароли. Зрештою Альберик Профітандьє не витримав. Він прочинив двері вітальні й промовив жалібним, майже благальним голосом, бо кольки в печінці почали завдавати йому нестерпного болю (до того ж він завжди поводився трохи боязко, коли розмовляв із нею):

— Моя маленька Сесіль, подивися, будь ласка, чи є в домі мінеральна вода «Віші»? Якщо нема, то пошли когось, нехай купить. І чи не могла б ти зробити мені ласку й грати на своєму піаніно трохи тихше?

— Тобі щось болить?

— Ні, ні, не болить. Мені просто треба трохи подумати перед обідом, а музика вибиває мене з рівноваги.

І щоб пом’якшити свої слова, бо від болю він завжди ставав дуже лагідним, він сказав:

— Це дуже гарна мелодія, яку ти грала. Звідки вона?

Але зачинив двері, не ставши слухати відповідь. А втім, дочка добре знала, що батько нічого не розуміє в музиці і спроможний сплутати мелодію «Ціпонько моя!» з маршем із опери «Тангейзер» (принаймні так вона запевняла), тому й не збиралася відповідати йому. Але він знову прочинив двері:

— Мати ще не прийшла?

— Ні, не прийшла.

Безглузда ситуація. Певне, вона прийде так пізно, що він не встигне поговорити з нею до обіду. Як же йому пояснити, бодай на перший час, відсутність Бернара? Адже не може він розповісти правду, довірити дітям таємницю падіння їхньої матері, в якому вона швидко розкаялася. Усе було так добре пробачено, забуто, залагоджено. Народження останнього сина остаточно скріпило їхнє замирення. І раптом цей привид помсти, що повстав із минулого, цей труп, який викинула на берег хвиля...

А це що таке? Двері до його кабінету розчинилися без скрипу. Він швидко засунув листа до внутрішньої кишені піджака. Портьєра відхилилася, і з’явився Калуб.

— Тату, скажи-но... Що означає ця латинська фраза? Я її зовсім не розумію.

— Я ж тобі казав, щоб ти стукав у двері, перш ніж заходити. Я не хочу, щоб ти мене турбував так зненацька. Ти взяв собі за звичку дуже часто просити допомоги й покладатися на інших, замість докласти певних зусиль самому. Учора в тебе виникли проблеми з геометрією, сьогодні... про що там говориться у твоїй латинській фразі?

Калуб подав йому свого зошита.

— Він нічого нам про це не сказав. Але подивися, ти зрозумієш. Він продиктував нам її, а я, може, неправильно записав. Я хотів би принаймні знати, чи нема тут помилки...

Пан Профітандьє взяв зошита, але його дуже мучив біль під ребрами. Він лагідно відштовхнув хлопчика.

— Ми з’ясуємо це пізніше. Пора обідати. Шарль уже прийшов?

— Він спустився до свого кабінету.

(Адвокат приймав своїх клієнтів на першому поверсі.)

— Скажи йому, щоб він зайшов до мене. Ходи швидко!

Пролунав дзвінок. Пані Профітандьє нарешті повернулася й перепросила за своє запізнення. Їй довелося зробити багато візитів. Їй прикро, що чоловік страждає від болю. Вона може чимось допомогти?

— У тебе й справді вигляд невеселий.

— Я не зможу їсти. Сідайте за стіл без мене. Але по обіді приходь сюди разом із дітьми.

— А Бернар де?

— А, до речі... Його друг... ти його добре знаєш, вони ходять удвох до репетитора з математики... прийшов і запросив його на обід.

Профітандьє почув себе ліпше. Спочатку він боявся, що біль не дасть йому говорити. Проте було надзвичайно важливо якось пояснити відсутність Бернара. Він тепер знав, що мусить зробити, хоч як це було йому тяжко. Він почував себе твердим і рішучим. Він боявся тільки, щоб дружина не урвала його плачем або зойком, щоб їй не стало погано...

Через годину вона прийшла до його кабінету разом із трьома дітьми. Вона наблизилася