Фальшивомонетники - Андре Жід

— Пане Бернар, ви не повернетеся на обід?

— Не повернуся й перед сном, Антуане.

А що служник стояв, вагаючись і не знаючи, що саме він повинен зрозуміти і чи дозволено йому далі розпитувати, Бернар повторив уже з більшим притиском:

— Я йду з дому, — і додав: — Я залишив листа на письмовому столі...

Він не міг присилувати себе сказати «на письмовому столі батька» й лише повторив:

— На письмовому столі. Прощай, Антуане.

Потискуючи Антуанові руку, він був схвильований так, ніби водночас прощався зі своїм минулим. Він ще раз повторив: «Прощай, Антуане!» і швидко вийшов, перш ніж вихопляться назовні ридання, які підступили йому до горла.

Антуан подумав, чи не бере він на себе надто велику відповідальність, отак просто відпускаючи Бернара, — але як він міг йому перешкодити?

Звичайно ж, Антуан розумів: те, що Бернар іде з дому, стане для всієї родини подією несподіваною й страхітливою, але його роль бездоганного слуги вимагала від нього нічим не виявити свого подиву. Він не повинен був знати про те, чого не знав пан Профітандьє. Звичайно ж, він міг би йому просто сказати: «А ви знаєте, пане, що панич Бернар пішов із дому?», але тоді він утратив би всю свою перевагу, і такий розвиток подій його аж ніяк не тішив. Тож він чекав свого пана з таким нетерпінням лише для того, щоб спокійно кинути йому тоном безвиразним і шанобливим, так ніби просто переказував йому якусь звістку, що її попросив переказати Бернар, фразу, яку він наперед заготовив:

— Перш ніж піти, панич Бернар залишив для вас, пане, листа на письмовому столі.

То була фраза настільки проста й мало значуща, що вона могла залишитися непоміченою; він марно силкувався придумати слова, які були б навантажені більшим змістом, але так і не зміг знайти такі, які водночас звучали б цілком природно. Та оскільки Бернар досі ніколи не відлучався з дому, пан Профітандьє, за яким Антуан спостерігав кутиком ока, мимоволі здригнувся.

— Як? Він пішов, перш ніж....

Але відразу опанував себе — він не повинен був виявляти подив у присутності підлеглого. Відчуття своєї вищости не залишало його ніколи. І спокійним, навіть авторитетним тоном він сказав:

— Що ж, гаразд.

І вже під дверима свого кабінету, запитав:

— То де, ти кажеш, він залишив листа?

— На вашому письмовому столі, пане.

І справді, увійшовши до кабінету, Профітандьє побачив конверта, що лежав на найвиднішому місці, на його столі, якраз перед кріслом, у якому він мав звичай сидіти, коли щось писав. Але Антуан не збирався залишити його насамоті з собою та листом так швидко, бо не встиг пан Профітандьє прочитати і двох рядків, як почув, що той стукає у двері.

— Я забув сказати вам, пане, що у малій вітальні на вас чекають двоє людей.

— Яких людей?

— Я не знаю.

— Вони прийшли разом?

— Здається, ні.

— І чого їм від мене треба?

— Не знаю. Вони хочуть зустрітися з вами, пане.

Профітандьє відчув, що терпець йому уривається.

— Я вже казав і ще раз повторюю, що не хочу, аби мене турбували тут — а надто о цій годині. Я маю приймальні дні і приймальні години в суді... Навіщо ти їх пустив?

— Вони обидва сказали, ніби мають повідомити вам, пане, щось украй важливе й невідкладне.

— І давно вони тут?

— Та, мабуть, уже з годину.

Профітандьє ступив кілька кроків, не виходячи зі свого кабінету, і втер долонею лоба. У другій руці він тримав Бернарів лист. Антуан стояв перед відчиненими дверима, поважний, незворушний. Нарешті йому вперше в житті випала радість побачити, як слідчий утратив весь свій спокій і, тупнувши ногою, заволав:

— Нехай мені дадуть спокій! Нехай мені дадуть спокій! Скажи їм, що я зайнятий! Нехай приходять завтра!

Антуан не встиг відійти від дверей і двох кроків, як Профітандьє закричав йому навздогін:

— Антуан! Антуан!.. А потім закрутиш крани у туалетній!

Треба ж йому нарешті прийняти ванну! Він підійшов до вікна й став читати листа:

«Пане!

Я зрозумів, унаслідок певного відкриття, яке сьогодні зробив цілком випадково, що повинен перестати вважати вас своїм батьком, і це принесло мені величезну полегкість. Я любив вас так мало, що протягом тривалого часу вважав себе безсердечним сином; тому я відразу почув себе набагато краще, коли довідався, що я взагалі вам ніякий не син. Можливо, ви вважаєте, я повинен бути вдячним вам за те, що ви ставилися до мене, як до одного з ваших дітей. Але, по-перше, я завжди відчував певну різницю у вашому ставленні до них і до мене, а по-друге, я надто добре вас знаю, аби розуміти, що ви поводилися так тільки тому, щоб уникнути жахливого скандалу й приховати ситуацію, яка робила вам дуже мало чести, — і нарешті тому, що ви просто не могли поводитися інакше. Я волію піти з дому, не побачившись із матір’ю через острах, що, прощаючись із нею назавжди, можу розчулитись, а також тому, що вона могла б відчути певну незручність переді мною, а мені це було б прикро бачити. До того ж, я сумніваюся, що її любов до мене досі жива; оскільки я постійно перебував у пансіоні, вона майже не мала часу для того, щоб мене добре взнати, а що, дивлячись на мене, вона неминуче згадувала про певні події у своєму житті, які вона хотіла б стерти зі своєї пам’яти, то, я думаю, вона сприйме звістку про те, що я пішов, з радісною полегкістю. Скажіть їй, якщо у вас стане на це мужности, що я не дорікаю їй за те, що вона народила мене байстрюком; що, навпаки, я волію бути таким, аніж знати, що я народився від вас. (Пробачте мені за те, що я так говорю; я не маю наміру ображати вас; але мої слова дадуть вам привід зневажати мене, й це принесе вам полегкість.)

Якщо ви хочете, щоб я зберіг мовчанку про ті потаємні причини, які примусили мене покинути ваше родинне вогнище, прошу вас не намагатися мене повернути. Рішення покинути вас, яке я ухвалив, остаточне й безповоротне. Я не знаю, скільки вам коштувало утримувати мене до сьогоднішнього дня; я міг погодитися жити за ваш кошт,