Фальшивомонетники - Андре Жід

— А ти стаєш зелений, коли при тобі заходить мова про Мораса, — відказав йому читач.

Потім хтось третій запитав із глумом у голосі:

— Тобі, певне, смішно, коли ти читаєш статті Мораса?

— Коли я читаю їх, мені гидко. Але я вважаю, що він має рацію.

Тут до розмови втрутився четвертий, чийого голосу Бернар не впізнав:

— Усе, що тебе не дратує, тобі здається дріб’язковим і пустопорожнім.

— А ти, певно, гадаєш, що верзти дурниці — це те саме, що бути смішним! — відбив його випад перший.

— Ходи зі мною, — тихо сказав Бернар, зненацька схопивши Олів’є за лікоть.

Він відвів його на кілька кроків убік.

— Відповідай швидко — я поспішаю. Ти казав мені, що твоя кімната не на тому поверсі, де сплять твої батьки?

— Я ж тобі показував двері своєї кімнати. Вони виходять на сходи на півповерху нижче від нашого помешкання.

— Ти казав мені, що твій брат спить із тобою?

— Жорж? Так, зі мною.

— А більше з вами нікого нема?

— Нікого.

— Твій малий уміє мовчати?

— Якщо треба, то вміє. А в чому річ?

— Послухай-но. Я йду зі свого дому. Тобто я покину його сьогодні ввечері. Я ще не знаю, куди я піду. Ти міг би дати мені притулок на одну ніч?

Олів’є став дуже блідий. Його опанувало таке хвилювання, що він не міг дивитися на Бернара.

— Гаразд, — сказав він. — Але не приходь раніше одинадцятої. Мати щодня спускається, щоб сказати нам на добраніч і замикає наші двері на ключ.

— Але як тоді...

Олів’є всміхнувся.

— Я маю іншого ключа. Ти постукаєш тихенько, щоб не розбудити Жоржа, якщо він уже засне.

— А воротар мене пропустить?

— Я його попереджу. Ми з ним у дуже добрих стосунках. Це він дав мені другий ключ. До скорого.

Вони розійшлися, не потиснувши рук. І поки Бернар віддалявся, обмірковуючи листа, якого він напише і якого слідчий знайде, коли повернеться додому, Олів’є, якому не хотілося, щоб хтось бачив, як він усамітнювався з Бернаром, підійшов до Люсьєна Берсая, якого інші дещо цуралися. Олів’є дуже його любив, хоч і не віддавав йому перевагу над Бернаром. Якщо Бернар був дуже винахідливим, то Люсьєн був украй сором’язливим. Відчувалося, що він дуже слабкий; здавалося, в ньому живуть лише серце та дух. Він рідко наважувався підійти до когось, але божеволів від радости, коли бачив, що до нього наближається Олів’є. Ніхто не сумнівався в тому, що Люсьєн пише вірші. Але Олів’є був єдиним, із ким Люсьєн міг поділитися своїми думками. Обидва підійшли до краю тераси.

— Мені дуже хотілося б, — сказав Люсьєн, — розповісти не про якогось персонажа, а про якесь місце — ну, наприклад, про алею в саду, таку, як оця, розповісти про те, що на ній відбувається, — зранку й до вечора. Спочатку сюди приходять гувернантки з дітьми, няньки зі стрічками в косах... Ні, ні... Спочатку тут з’являються зовсім сірі люди, люди без статі й без віку, щоб підмести алею, полити моріжки, змінити квіти, тобто поміняти сцену й декорації, перед тим як відчиняться ворота саду, ти розумієш? Потім приходять няньки. Діти ліплять із піску пиріжки, влаштовують бійки, няні нагороджують їх ляпасами. Потім на сцену виходять представники всіляких дрібних класів, а після них — робітниці. Приходять бідняки, що снідають тут на лавах. Потім з’являються молоді люди, які влаштовують тут свої зустрічі. Одні проходять тут дуже швидко, поспішаючи у своїх справах, інші шукають усамітнення, ще інші приходять сюди помріяти. Потім тут утворюється справжній натовп, коли грає музика або коли зачиняються крамниці. Збираються студенти — як сьогодні. Увечері сюди приходять цілуватися закохані. Інші приходять, щоб тут розлучитися, гірко плачучи. Нарешті, коли вже зовсім сутеніє, сюди приходить старе подружжя... І несподівано — гуркіт барабана, сад зачиняють. Усі розходяться, виставу закінчено. Ти мене розумієш, тут відбувається щось подібне до кінця всього сущого, до смерти... Хоча напрямки про смерть тут ніхто не говорить, звісно.

— Атож, я чудово тебе розумію, — сказав Олів’є, який думав про Бернара й не почув жодного слова.

— І це ще не все, це не все! — у палкому захваті провадив Люсьєн. — Я хотів би, у своєрідному епілозі, показати цю ж таки алею вночі, після того як усі звідси підуть, безлюдну й набагато гарнішу, ніж удень; відтворити екзальтацію всіх природних звуків та шерехів, що відбувається в цій природній тиші: дзюркіт водограю, вітер у листі та спів якого-небудь нічного птаха. Я думав навіть про те, щоб уявити собі, як тут ходять тіні, можливо, статуї... але мені здається, це було б трохи банально... А що думаєш ти?

— Ні, статуй не треба, не треба статуй... — неуважно відповів йому Олів’є.

Але побачивши спрямований на нього сумний погляд Люсьєна, він вигукнув із щирою переконаністю:

— Якщо, старий, тобі це справді вдасться, це буде грандіозно!

II

У листах Пуссена немає жодного натяку на те, що він почуває себе чимось зобов’язаним перед своїми батьками. Ніколи потім він не жалкував про те, що порвав усякі стосунки з ними. Самохіть переїхавши до Рима, він утратив будь-яке бажання повернутися, можна сказати, втратив усю пам’ять.

Поль Дежарден «Пуссен»

Пан Профітандьє поспішав повернутися додому, і йому здавалося, що його колега Моліньє, який проводжав його по Сен-Жерменському бульвару, йде дуже повільно. Альберик Профітандьє мав сьогодні в суді дуже клопітний день; його тривожило відчуття якоїсь обважнілосте в правому боці. Він вважав, що перевтома впливає на печінку, яка була в нього не дуже здорова. Він думав про те, як прийме зараз ванну, бо ніщо так не знімає напругу після денних турбот, як добра ванна. Готуючись до неї, він навіть сьогодні не полуднував, вважаючи, що необачно заходити у воду, якщо вона навіть тепла, з переобтяженим шлунком. Можливо, це лише забобон, але саме на забобонах як на підвалинах стоїть наша цивілізація.

Оскар Моліньє пришвидшував ходу, як тільки міг, і докладав усіх зусиль, щоб не відстати від Профітандьє, але він був набагато нижчий і мав не дуже розвинені стегна, а крім того, серце в нього трохи запливло жиром, і він швидко починав задихатися. Профітандьє, ще бадьорий у