Фальшивомонетники - Андре Жід

— Замовкни.

Батько й син більше не мали чого сказати один одному. Залишмо їх. Була вже майже одинадцята вечора. Навідаймо пані Профітандьє. Вона сиділа у своїй спальні на низенькому й досить незручному стільчику. Вона не плакала, не думала ні про що. Вона хотіла б теж кудись утекти; але цього не зробить. Коли жінка була зі своїм коханцем, батьком Бернара, якого ми не знаємо, то казала собі: «Не бійся, хоч би що ти робила, ти завжди залишишся порядною жінкою». Але вона боялася свободи, злочину, природности почуттів, і тому через десять днів повернулася, розкаяна, до родинного вогнища. Її батьки мали слушність, коли казали їй колись давно: «Ти ніколи не знаєш, чого ти хочеш». Залишмо її. Сесіль уже спить. Калуб у розпачі дивиться на свою свічку; вона скоро догорить, і він не встигне дочитати свою книжку пригод, яка відвертає його думки від Бернара. Мені було б цікаво знати, що там Антуан розповідає куховарці, своїй подрузі; але не годиться усе підслухувати. Зараз саме та година, коли Бернар має прийти спати до Олів’є. Я не знаю, де він сьогодні обідав і чи обідав узагалі. Він без жодних труднощів пройшов повз комірчину воротаря й тепер покрадьки підіймається сходами...

III

Тільки ж голод так дошкуля, що зважишся на все, бо ситий спокій плодить боягузів, жорстокі труднощі — жорстку відвагу.

Шекспір

Олів’є ліг у ліжко, щоб прийняти поцілунок матері, яка щовечора приходила поцілувати в постелі своїх двох найменших дітей. Він міг би знову вдягтися, щоб зустріти Бернара, але ще сумнівався, чи той прийде, і боявся розбудити меншого брата. Зазвичай Жорж засинав швидко й прокидався пізно. Можливо, він і не помітить чогось незвичайного.

Почувши щось подібне до обережного шкрябання у двері, Олів’є підхопився з ліжка, поквапно сунув ноги в пантофлі й побіг відчинити. Запалювати свічку не було потреби; місячне сяйво було достатнім, щоб освітити кімнату. Олів’є стиснув Бернара в обіймах.

— Як я тебе чекав! Я не міг повірити, що ти прийдеш. Твої батьки знають, що ти не ночуватимеш сьогодні вдома?

Бернар дивився просто перед собою в ніч. Він стенув плечима.

— Ти вважаєш, я повинен був просити їхнього дозволу?

Тон його голосу був таким холодно-іронічним, що Олів’є відразу відчув абсурдність свого запитання. До нього ще не дійшло, що Бернар «справді» покинув свій дім; він думав, той вирішив не спати вдома лише сьогодні, й не міг пояснити собі причину цієї витівки.

— А коли ти збираєшся повернутись? — запитав він.

— Ніколи!

Ситуація дещо прояснилася у свідомості Олів’є, а проте йому коштувало великих зусиль піднятися на рівень обставин і не здивуватися. Та все ж у нього вихопилися слова:

— Оце ти утнув, так утнув!

Бернарові було навіть приємно, що він так здивував друга. Тим більше, що у вигуку Олів’є пролунав захват. Але він знову лише здвигнув плечима. Олів’є взяв його за руку, подивився на нього серйозним поглядом і стурбовано запитав:

— Але ж... чому ти вирішив піти з дому?

— Ідеться про сімейні справи, я тобі не можу розповісти про них, старий.

І, щоб не здаватися надто серйозним, Бернар носаком свого черевика збив із ноги Олів’є пантофлю, яку той розгойдував на кінчиках пальців, бо вони сиділи на ліжку.

— І де ти житимеш?

— Не знаю.

— А на які кошти?

— Видно буде.

— Ти маєш гроші?

— На завтрашній сніданок вистачить.

— А потім?

— А потім доведеться шукати. Повір, я неодмінно знайду що-небудь. Я тобі розповім.

Олів’є глибоко захоплювався своїм другом. Він знав, що характер у того рішучий. А проте він усе ще сумнівався. Якщо Бернар не матиме на що жити і його притисне потреба, хіба не спробує він повернутися? Бернар відповів заперечливо: він піде на все що завгодно, аби тільки не повертатись у свою родину. І коли Бернар повторив кілька разів, і з кожним разом у його словах звучала дедалі більша затятість, «на все що завгодно», серце Олів’є болісно стислося. Він хотів щось сказати, проте не наважувався. Нарешті він почав, похнюпивши голову й досить невпевненим голосом:

— Але ж, Бернаре, ти не збираєшся...

Він не закінчив своєї фрази. Його друг підняв очі й, хоч майже не бачив Олів’є в темряві, помітив його збентеження.

— Про що ти? — запитав він. — Що ти хотів сказати? Кажи. Ти хотів запитати, чи не збираюся я красти?

Олів’є похитав головою. Ні, він зовсім не про це хотів запитати. Несподівано він розридався, конвульсивно обіймаючи Бернара.

— Пообіцяй мені, що ти не...

Бернар обняв його й відштовхнув зі сміхом. Він зрозумів, про що йдеться.

— Це я тобі обіцяю. Ні, альфонсом я не стану. — І додав: — Хоча, признаюся, це був би найпростіший вихід.

Але Олів’є заспокоївся. Він знав, що цинізм, із яким його друг промовив ці останні слова, був цілком награним.

— А твій іспит?

— Мій іспит дещо мене турбує. Я все ж таки не хотів би його завалити. Я думаю, що готовий до нього; треба тільки, щоб у той день я не почував себе надто стомленим. Я повинен виплутатися з цієї халепи якнайшвидше. Це трохи ризиковано, але... я з неї виплутаюся, ось побачиш.

Вони помовчали якусь мить. Друга пантофля зісковзнула з ноги Олів’є.

— Ти застудишся, — сказав Бернар. — Лягай.

— Ні, — відповів Олів’є. — Це ти лягай.

— Ти жартуєш! Ану швидко, — і Бернар силоміць поклав Олів’є на розгорнуте ліжко.

— А ти? Де спатимеш ти?

— Не має значення де. На підлозі. У кутку. Мені треба звикати до такого життя.

— Ні, послухай. Я хочу тобі сказати дещо, але я не зможу цього сказати, якщо не відчуватиму, що ти зовсім близько. Лягай у моє ліжко.

І коли Бернар, умить роздягнувшись, опинився поруч, він провадив:

— Пам’ятаєш, що я тобі колись сказав?.. Так от... Я там був...

Бернар зрозумів Олів’є з півслова. Він міцно обняв друга, а той вів далі:

— Так от, старий, це просто гидко... Просто жахливо... Після цього мені хотілося плюватися, блювати, роздерти на собі шкіру, накласти на себе руки.

— Ти перебільшуєш.

— Або вбити її...

— А хто це був? Сподіваюся, ти не припустився