Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зу-

пинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла

до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишень-

ці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та

й година вже була вечірня — не для прогулянок малознайо-

19

мими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим

більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на

поїзд…

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах пере-

мовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи

дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощас-

тило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона про-

ходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника

на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли при-

йде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що га-

зети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довело-

ся б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було

добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену

яскравими іграшками — там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць

призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, по-

водились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.

Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навко-

ло вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши

нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись

та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.

Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нага-

дав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкція-

ми. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до

кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою

когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не

потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро

й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому

залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно перенося-

чи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у коща-

вих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня під-

горнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.

20

Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинив-

ся, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивля-

ючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розгляда-

ють. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один

бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який

утворюється — Кароліна знала це — від багаторічного носін-

ня, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої лю-

бові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх

уважним важким поглядом — Кароліна ледве встигла опусти-

ти очі — і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по пери-

метру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві

різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ра-

тиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спи-

ною — і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звід-

ки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода

з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з га-

зетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок

на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось

кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала ува-

ги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розма-

їттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених

згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не ку-

пить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без вто-

ми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-не-

видимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він бі-

ля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним

хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зу-

стрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві».

Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одно-

21

ногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погой-

дується — вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на

неї як на листя, чи гілку, чи дерево — дивиться упритул і не по-

мічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі на-

ливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього

людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його

бідах «вони», які мають колись відповісти за все.

2

— Надовго до Києва?

Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів на-

впроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавіс-

тю подивився на Кароліну.

У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стри-

жене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про

камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, те-

плий колір довіри.

— Як вийде, — ухилилась від відповіді Кароліна, а подум-

ки, для себе, додала: «Назавжди».

Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на

квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж за-

лізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений

стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі

будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон ваго-

на, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений

автомобілями.

— Це що? — вихопилось у неї.

— Центр Львова, — усміхнувся чоловік.

Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг — со-

рочка, краватка, піджак — робили його старшим на вигляд.

Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона

майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного

волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, 22

пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коменту-

вали.

— Горобина, — кивнув він за вікно. — Ви знаєте, — він на-

хилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, —

у Європі… скажімо, у Швеції.. людям доплачують з держав-

них фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику.

Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.

Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:

— Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платити-