Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

до другої — і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому бі-

ля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» — виго-

лошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обереж-

но, книжка!» — Марина вихоплює з-під купи подарунок

36

Амалії. «Обережно, зуби!» — гарчить Роберт, хапаючи до-

ньок за п’яти.

Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію

у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не

нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив

роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у сто-

лиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, — повторила Кароліна подумки, —

ним неможливо не захоплюватись».

Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ван-

ні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились мо-

лочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули

в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.

— Ванна вільна, — озирнулась Марина. — Халат у жовті

квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?

Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачини-

лась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної

води, у дзеркалі нічого не було видно — суцільне матове скло.

Провела долонею, стираючи краплі пари — глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?

Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зу-

силь зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після пе-

реповненого новими враженнями дня вона заслужила на

якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаря-

ча ванна — цього поєднання було достатньо, аби завершити

день маленьким приємним акордом. Світле після темного, те-

пло після холоду — останнє слово мало залишитись за чи-

мось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права за-

кінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.

Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки.

Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий

37

ставочок — «калюжа», казали на нього люди — а на поверх-

ні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, по-

гойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно

вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці вес-

ни — до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет

травневих золотих куль на високих стеблах з восковим лис-

тям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до зем-

лі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої ку-

лі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку

чорну комашку — і викинула понівечену квітку в рівчак. Зго-

дом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до

рук — чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках паль-

ців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала

у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою

на тлі синього неба — і поверталась додому, залишаючи їх на

волі. Найкращі квіти — не в букеті.

Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах — ман-

дарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість ві-

дійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, на-

магаючись зняти скоринку однією квіточкою — щоб легше

було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у пла-

вання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала

язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний

сік, розтягуючи задоволення.

Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цьо-

го запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходи-

мо з дому.

Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері

легко постукали.

38

— Це я, — голос Марини. — Амалія книжку забула, вона на

умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.

Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, стру-

сивши краплі, книжку-незмокайку — і знову обережно зану-

рилась у воду.

— Далеко піде дівчинка, — Марина подала чоловікові

книжку.

— Що таке?

— У ванні плавають мандаринки та скоринки від манда-

ринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.

Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-гичи гм-

гм. Вигуки підтримки та задоволення.

— Цю хотіла? — запитав малу, розгорнувши книжку.

А дружині відповів: — Справжня жінка з неї буде. Побачиш.

— І знаєш, — додала Марина, — вона має бути дуже фото-

генічною, хоча на перший погляд — дівчина як дівчина, нічо-

го особливого. Окрім волосся.

А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді ман-

даринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не по-

мітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б

виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше — такою, що, схо-

вавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затри-

матись, поки не виникне інша можливість, а така можливість

неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не

пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не про-

пустити щасливої нагоди.

Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм

нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кож-

ному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це

зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Ма-

рина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.

Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже всти-

гла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її

39

привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на двана-

дцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?

І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-

лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного

леопарда під рукою, і світло вітражного нічника — сонце крізь

льодяник — усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зни-

кла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька

секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось

десь внизу, надворі. За деякий час можна було