Книга вигаданих істот - Хорхе Луїс Борхес

Гарпії

У «Теогонії» Гесіода{35} Гарпії — крилаті божества з довгими розпущеними косами, швидші за птахів і вітри; у третій книзі «Енеїди» це птахи з дівочими обличчями, кривими пазурами та повними нечистот шлунками, бліді від невситимого голоду. Вони спускаються з гір і плюндрують столи під час бенкетів. Гарпії невразливі та смердючі; вони галасливо пожирають, перетворюючи на послід, геть усе. Сервій{36}, коментатор Вергілія{37}, пише, що так само, як Геката{38} є Прозерпіною{39} в пеклі, Діаною{40} на землі та Луною{41} на небі, тому й зветься троїстою богинею, Гарпії є Фуріями{42} в пеклі, Гарпіями на землі та Демонами (Dirae) на небі. А ще їх плутають з Парками{43}.

З волі Неба, Гарпії переслідували одного фракійського царя, який відкрив людям майбутнє чи купив собі довголіття ціною власних очей, за що був покараний Сонцем, працю якого зневажив. Він сідав бенкетувати з усім своїм двором, а Гарпії пожирали та загиджували наїдки. Аргонавти прогнали Гарпій; Аполлоній Родоський{44} та Вільям Морріс («Life and Death of Jason»[10]) переповідають їхню фантастичну історію. Аріосто{45} в тридцять третій пісні «Шаленого Роланда» перетворює фракійського царя на пресвітера Іоанна{46}, легендарного правителя абіссінців.

Гарпії грецькою мовою — викрадачки, здирниці. Спочатку вони були божествами вітру, як Марути{47} у Ведах, що вимахують золотою зброєю (блискавками) та доять хмари.

Гаруда

Вішну, другий бог у трійці головних богів брахманського пантеону, зазвичай пересувається верхи на змії завбільшки з море або на спині птаха, що зветься Гарудою. Вішну зображують синім і чотирируким: він тримає палицю, мушлю, диск і квітку лотоса; Гаруду — крилатим, із ликом і пазурами орла, але тулубом і ногами людини. Лик його білий, крила шарлахові, а тіло золоте. Храми зазвичай оздоблені бронзовими та кам’яними статуями Гаруди. У Гваліорі{48} є одна така статуя, створена більш ніж за століття до християнської ери Геліодором, греком-шанувальником Вішну.

У «Гаруда-пурані» (сімнадцятій пурані{49}, тобто легенді) мудрий птах сповіщає людей про походження Всесвіту, сонячну природу Вішну, церемонії його культу, родоводи славетних династій, що походять від Місяця та Сонця, сюжет «Рамаяни» та різні відомості щодо віршування, граматики й медицини.

У «Нагананді»{50} («Радості змій»), драмі, створеній одним правителем у VII столітті, Гаруда щодня вбиває та ковтає по змії, аж поки якийсь принц-буддист розтлумачує йому чесноту помірності. В останній дії Гаруда розкаюється та повертає проковтнутих змій до життя. Еггелінг{51} висловив припущення, що то була брахманська сатира на буддизм.

Німбарка{52}, містик, роки життя якого невідомі, написав, що Гаруда — це душа, яка спаслася на віки вічні; а ще душами є вінець, сережки та флейта бога.

Гідра Лернейська

Тіфон (потворний виплід Землі й Тартару) та Єхидна, що була напівжінкою-напівзмією, спородили Лернейську Гідру. Сто голів нараховує в неї історик Діодор{53}, про дев’ять ідеться в «Бібліотеці» Аполлодора{54}. Лемпріер{55} вважає останнє число більш прийнятним; жахливо те, що на місці кожної відтятої голови виростали дві нові. Подейкували, нібито голови Гідра мала людські, а середня ще й була безсмертною. Дихання Гідри отруювало воду та спалювало збіжжя на полях. Навіть коли вона спала, її отруйне дихання могло вбити людину. Юнона ростила її для двобою з Гераклом.

На цю змію, здавалося, чекало вічне життя. Її кубло було серед боліт Лерни. Геракл та Іолай{56} знайшли її; перший відтинав їй голови, а другий припікав смолоскипом скривавлені рани. Останню — безсмертну — голову Геракл поховав під величезною брилою, вона й нині там лежить: то лютується, то спить.

У битвах з іншими тваринами Геракл завдавав їм смертельних ран стрілами, які змочував у жовчі Гідри.

Один рак, приятель Гідри, під час битви вщипнув героя за п’яту. Геракл розчавив його. Юнона ж підняла того рака на небо, і він став зодіакальним сузір’ям Рака.

Гіпогрифон

Щоб означити неможливість чи несумісність, Вергілій мовив про схрещування коней з грифонами. Через чотири століття коментатор Сервій стверджував, що грифони — це істоти, у яких передня половина орлина, а задня — лев’яча. Щоб підсилити думку, він додав, що грифони ненавидять коней… З часом вислів «Jungentur jam grypes equis»[11] став приказкою; на початку XVI століття Лудовіко Аріосто згадав його і вигадав Гіпогрифона. Орел і лев спокійно співіснують у грифоні древніх; в Аріостовому ж Гіпогрифоні поєднано коня та грифона — і це чудовисько чи вторинна вигадка. П'єтро Мікелі зауважує, що Гіпогрифон більш гармонійний, ніж крилатий кінь.

Його детальний опис, зроблений начебто для довідника з фантастичної зоології, міститься в «Шаленому Роланді»:

«Це не уявний кінь, а справжній, бо спородив його грифон, запліднивши кобилицю. Від батька він успадкував пір’я та крила, передні лапи, лик і дзьоб; усе інше в нього від матері, і зветься він Гіпогрифоном. Походять ці тварини (хоча, правду кажучи, трапляються вельми рідко) з Ріпейських гір, з-за крижаних морів».

Перша згадка про цю дивну істоту вдавано випадкова:

«Поблизу Рони я побачив рицаря на великому крилатому коні».

В інших октавах змальований приголомшливий, дивовижний образ летючого коня. Приміром, у знаменитій:

Е vede I'oste е tutta la famiglia,

Е chi a finestre е chi fuor ne la via,

Tener levati al ciel gli occhi e le ciglia,

Come L’Ecclisse o la Cometa sia.

Vede la Donna un’alta maraviglia,

Che di leggier creduta non saria:

Vede passar un gran destriero alato,

Che porta in aria un cavalliero armato.[12]

В одній з останніх пісень Астольфо розпрягає та відпускає Гіпогрифона.

Гноми

Вони давніші за саме грецьке слово, яким їх називають і якого не знали класики, бо воно датоване XV століттям. Етимологи приписують це слово швейцарському алхімікові Парацельсу{57}, в книжках якого воно згадується вперше.

Це духи землі та гір. У народній уяві вони постають бородатими карликами з грубими гротескними рисами, у брунатному добре припасованому вбранні та чернечих