Щира шахрайка - Емілі Локхарт
Вона тихесенько підняла валізу з підлоги, тримаючи її так, аби він не побачив, і стояла нерухомо.
Донован змив, і Джул почула, як він почалапав до умивальника. Він відкрив воду.
Зайшов іще один хлопець.
— Можна позичити твій телефон? — запитав Донован англійською. — Швидкий дзвінок.
— Хтось відгамселив тебе, приятелю? — той хлопчина мав американський акцент, каліфорнійський. — Маєш такий вигляд, наче тобі добряче перепало.
— Я в порядку, — відповів Донован, — мені лише потрібен мобільний.
— З нього не можна телефонувати, тільки писати повідомлення, — сказав хлопець. — Мені треба до своїх друзяк.
— Я не збираюсь його красти, — мовив Донован. — Мені треба лише…
— Я сказав ні, зрозумів? А тобі всього найкращого, приятелю, — хлопець пішов, навіть не посцявши.
Доновану був потрібен телефон, бо він не мав ключів від машини й хотів, щоб його підкинули? Чи тому, що він хотів зателефонувати Ноа?
Він тяжко зітхнув, наче йому боліло. Більше воду він не відкривав.
Зрештою він пішов.
Джул опустила валізу на підлогу. Вона струсила руками, прагнучи відновити кровообіг та вигнула руки за спиною. Досі стоячи у кабінці, вона полічила гроші, песо й долари. Відкрила пудреницю і перевірила перуку.
Остаточно переконавшись, що Донован подався геть, Джул упевнено вийшла з чоловічого туалету, наче то була якась дрібничка, і попрямувала на вулицю. Ззовні вона протиснулася крізь натовп гульвіс, вийшла за ріг і зрозуміла, що їй пощастило. Під’їхало таксі. Вона застрибнула до машини і назвала Гранд Солмар, курорт поруч із «Playa Grande».
У Гранд Солмар Джул легко взяла інше таксі. Вона попросила нового водія відвезти її у дешеве місце за місцевими мірками. Водій привіз її до «Кабо Інн».
Це була справжня діра. Дешеві стіни, брудна фарба, пластикові меблі, пластикові квіти на стійці реєстрації. Джул зареєструвалася під фальшивим ім’ям та заплатила клерку в песо. Посвідчення особи він не просив.
Піднявшись у номер, вона скористалася маленькою кавоваркою та приготувала собі філіжанку кави без кофеїну. Вона поклала три порції цукру і сіла на край ліжка.
Чи слід їй тікати?
Ні.
Так.
Ні.
Ніхто не знав, де вона є. Ніхто на світі. Цей факт мав би зробити її щасливою. Джул хотіла зникнути, врешті-решт.
Але вона почувалася наляканою.
Дівчина хотіла, щоб Паоло був поруч. І Імоджен також.
Хотіла скасувати все, що трапилося.
Якби ж тільки можна було повернутися в часі, думала Джул, вона стала б кращою людиною. Або іншою людиною. Вона була б більше собою. Чи, можливо, менше собою. Вона не знала напевно, тому що вже не розуміла, ким зараз є і чи існує Джул взагалі, а не лише її постаті, які вона являла в різних ситуаціях.
Чи всі люди такі, без власних «я»?
Чи тільки Джул?
Вона не знала, чи зможе полюбити своє власне спотворене невідоме серце. Вона прагнула, аби хтось інший зробив це замість неї, побачив, як воно б’ється за ребрами, і сказав: «Я бачу справжню тебе. Ти є, ти рідкісна і гідна. Люблю тебе».
Як це похмуро й по-дурному — бути спотвореною та невідомою, не мати індивідуальної подоби, не мати самої себе, коли перед тобою простягається життя. Джул має силу-силенну рідкісних талантів. Вона тяжко працювала і, хай йому чорт, таки має що запропонувати. Вона все це знала.
Чого ж тоді вона одночасно почувається нікчемною?
Вона хоче зателефонувати Імоджен. Як би їй кортіло почути низький сміх Іммі та її швидкі речення, що вибовкують таємниці.
Як би вона хотіла сказати Імоджен: «Мені страшно». А Іммі відповіла б: «Але ти хоробра, Джул. Ти найхоробріша людина, яку я знаю».
Вона хотіла б, щоб Паоло підійшов, обійняв її та сказав, як колись, що вона найкраща і чудова.
Вона хотіла, щоб поруч опинився той, хто безумовно її любить, той, хто все їй пробачив би. А краще той, хто вже все знає та кохає її за це.
Ні Паоло, ні Іммі не були на таке здатні.
Проте Джул пам’ятає відчуття губ Паоло на її вустах і запах парфумів Іммі з ароматом жасмину.
* * *
У чорній перуці Джул спустилася до ресепшна «Кабо Інн». Вона продумала свою стратегію. Уночі в цей час стійка реєстрації не працювала, але Джул залишила клерку чайові, щоб той відкрив її для неї. За допомогою комп’ютера вона забронювала квиток із Сан-Хосе-дель-Кабо до Лос- Анджелеса на наступний ранок. Вона послугувалася власним ім’ям та оплатила своєю звичайною кредитною карткою, такою самою, яку використовувала в «La Playa Grande».
Потім вона поцікавилась у клерка, де можна купити авто за готівку. Він повідомив, що на задньому дворі працює дилер, який вранці може їй дещо продати за американські долари. Він написав адресу і сказав, що це ріг Ортіз та Ехідо.
Ноа відстежувала кредитні картки. Мусила, інакше вона ніколи не знайшла б Джул. Тепер детектив побачить нову оплату й полетить до Лос-Анджелеса. Сама ж Джул купить авто за готівку і поїде в напрямку Канкуна. Нарешті з Канкуна вона попрямує до острова Кулебра в Пуерто-Рико, де безліч американців, які ніколи нікому не показують свої паспорти.
Джул подякувала клеркові за інформацію про продавця автівки.
— Ви ж не пам’ятатимете нашої розмови, чи не так? — запитала вона, простягаючи йому двадцятку через стійку.
— Я міг би, — відповів він.
— Ні, не будете, — вона додала ще п’ятдесят.
— Я ніколи вас не бачив, — сказав клерк.
* * *
Спалося погано. Навіть гірше, ніж зазвичай. Сни про те, як вона тоне у теплій бірюзовій воді, сни про покинутих котів, які блукають її тілом, поки вона спить, сни про те, як її душить змія. Джул, зойкнувши, прокинулася.
Вона випила води. Прийняла холодний душ.
Заснула і знову, скрикуючи, прокинулася.
О п’ятій ранку Джул попленталася до ванної кімнати, плеснула водою в обличчя і нафарбувала очі. А чому б і ні? Їй подобалася косметика. У неї був час. Вона нанесла шар консилеру[7]та пудри, додала димчасті тіні, потім туш і, крім того, майже чорний блиск для губ.
Вона намастила волосся гелем і вдяглася. Чорні джинси, знову чоботи й темна футболка. Занадто тепла для мексиканської спеки, але практична. Вона зібрала валізу, випила пляшку води і вийшла з дверей.
Ноа сиділа у холі, притулившись спиною до стіни, тримаючи в руках чашку паруючої кави.
Вона чекала.
17
Кiнець квiтня 2017 року
Лондон
За сім тижнів до того, наприкінці квітня, Джул прокинулась у гуртожитку на околиці Лондона. У кімнаті було