Щира шахрайка - Емілі Локхарт
— Я ж сказала, що прийду. Звісно.
— «Айві», завтра о першій. І хочу подякувати тобі за все, що ти зробила для мене і для Гіла, коли померла Іммі. Я навіть маю для тебе сюрприз, — додала Патті. — Таке, що дійсно зможе підбадьорити нас обох. Не спізнюйся.
Коли розмову було закінчено, Джул на якусь хвильку пригорнула телефон до грудей.
* * *
Ресторан «Айві» ідеально розташувався у вузькому куточку Лондона. Здавалося, він був дібраний саме під цю ділянку землі. Усередині на стінах вишикувалися портрети та вітражі. У повітрі наче пахло грошима: смаженою бараниною й оранжерейними квітами. Джул вдягнула приталену сукню й взула балетки. До свого студентського макіяжу вона додала червону помаду.
Джул застала Патті, яка чекала на неї, попиваючи воду з келиха. Коли Джул бачила її одинадцять місяців тому, мати Іммі скидалася на жінку з обкладинки. Вона була дерматологом, трохи за п’ятдесят, підтягнутою, за винятком животику. Її шкіра мала вологий рожевий блиск, а волосся було довге, пофарбоване у темно-каштановий колір і завите у вільні локони. А зараз у неї була зачіска боб, а на коріннях волосся посивіло. Її губи здавались опухлими і чоловічими без помади. Як жінки з Верхнього Іст-Сайда, вона була вбрана у вузькі чорні брюки і довгий кашеміровий кардиган, але замість каблуків на ногах були яскраві блакитні кросівки. Джул ледве впізнала її. Коли Джул попрямувала до неї, Патті підвелась і всміхнулася.
— Я знаю, що маю інакший вигляд.
— Та ні, — збрехала Джул. Вона поцілувала Патті у щоку.
— Я більше так не можу, — сказала Патті. — Зранку увесь час перед дзеркалом, незручне взуття. Макіяж на обличчі.
Джул сіла.
— Раніше я фарбувалася для Ґіла, — Патті вела далі, — і для Іммі, коли вона була маленькою. Раніше вона говорила: «Матусю, завий волосся! Давай, нанось блискітки!» Зараз приводу немає. Я вирішила зробити перерву в роботі. Одного разу мені спало на думку: «Мені не треба турбуватися». Я просто вийшла з дверей — і це була така полегкість, що я і не можу описати. Але знаю, що це тривожить людей. Мої друзі хвилюються. А я думаю: нехай. Я втратила Імоджен. Я втратила Ґіла. Ось зараз — це я.
Джул прагнула сказати правильні слова, але не знала, що саме треба — поспівчувати чи відволікти.
— Я про таке читала книжку в колежі, — вимовила вона.
— Про що?
— Про те, як тримати себе у повсякденному житті. Один хлопець, Гоффман, гадав, що у різних ситуаціях люди поводяться по-іншому. Що особистість змінюється. Це зветься пристосуванням.
— Ти маєш на увазі, що я припинила себе демонструвати?
— Або ви робите це по-іншому. Існують різні версії «я».
Патті підняла меню, відтак простягла руку і торкнулася руки Джул.
— Тобі слід повернутися до коледжу, солоденька цукерочко. Яка ти розумна.
— Дякую.
Патті подивилася Джул у вічі.
— Я чудово відчуваю людей, ти знаєш, — сказала вона, — і в тобі так багато потенціалу. Ти голодна і смілива. Сподіваюся, ти знаєш, що можеш стати ким завгодно у цьому світі.
Підійшов офіціант і прийняв замовлення на напої. Принесли кошик із хлібом.
— Я привезла вам каблучки Імоджен, — сказала Джул, коли метушня скінчилася. — Я мусила надіслати їх поштою раніше, але…
— Розумію, — урвала її Патті, — важко було їх відпустити.
Джул кивнула. Вона передала тонкий паперовий пакунок. Патті зняла клейку стрічку. Всередині було вісім старовинних обручок, усі з вирізьбленими тваринами або мали форму звірів. Іммі їх колекціонувала. Вони були кумедні й незвичайні, старанно продумані — усі в різних стилях. Дев’яту каблучку досі носила Джул. Іммі віддала її. Це була нефритова змія на правому підмізинному пальці.
Патті почала тихенько плакати у серветку.
Джул глипнула на колекцію. Кожна з цих обручок у той чи інший час була на тендітних пальцях Іммі. Вона, засмагла, стояла у тій ювелірній крамниці на Віньярді.
— Покажіть мені найнезвичайнішу каблучку, яка у вас є, — сказала вона крамарю. А потім:
— Ця для тебе, — вона подарувала Джул обручку-змію, і Джул ніколи не знімала її, і зараз також, хай навіть вона більше на неї не заслуговує, а можливо, ніколи й не була її гідна.
Джул почало нудити. Відчуття, що з’явилося глибоко у шлунку, поширилося горлом, стиснувши його.
— Вибачте.
Вона підвелася і спотикаючись попрямувала до жіночої вбиральні. Ресторан обертався навколо неї. Темрява заслала куточки очей. Джул стиснула спинку порожнього стільця, прагнучи віднайти рівновагу.
Вона захворіє. Або знепритомніє. Або обидва варіанти. Тут, у «Айві», в оточенні цих бездоганних людей, там, де вона не заслуговує перебувати, осоромивши бідну, нещасну матір подруги, яку та не достатньою мірою любила, або ж любила занадто.
Джул дісталася туалетної кімнати і схилилася над раковиною.
Нудота не припинилася. Її горло стискалося знову і знову.
Вона зачинилася в кабінці та сперлася на стіну. Її плечі тремтіли. Вона пробувала викликати блювання, але нічого не виходило.
Джул стояла у кабінці, трясучись та намагаючись відновити подих, аж поки її не перестало нудити.
Повернувшись до раковини, вона витерла мокре обличчя паперовим рушником. Потім занурила пальці у холодну воду і притисла їх до опухлих очей.
У кишені її сукні лежала червона помада. Джул підмалювала нею губи, наче вдягла броню, і пішла до Патті.
Коли Джул повернулася до столика, вже спокійна Патті розмовляла з офіціантом.
— Я розпочну з буряка, — повідомляла вона йому, коли Джул сіла. — А потім, думаю, замовлю меч-рибу. Вона смачна? Так, добре.
Джул замовила гамбургер та зелений салат.
Коли офіціант пішов, Патті перепросила.
— Вибач. Мені дуже соромно. З тобою усе гаразд?
— Звісно.
— Попереджаю, пізніше я знову можу заплакати. Можливо, на вулиці! Ніколи не знаєш, коли саме. Я здатна розрюмсатись у будь-який момент.
Каблучок та обгортки на столі вже не було.
— Слухай, Джул, — промовила Патті, — ти колись казала, що твої батьки схибили. Пам’ятаєш?
Джул не пам’ятала. Вона ніколи більше не думала про своїх батьків узагалі, хіба що крізь призму героїчного походження, яке вона створила для себе. Вона ніколи не згадувала про свою тітку.
Зараз у її голові промайнула первісна історія: її батьки на подвір’ї біля гарного будиночка в передмісті тієї крихітної Алабами. Вони лежать долілиць у
