В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький
1 вересня 1939 року я був у Галичі. Коло полудня я вийшов на вулицю і помітив якийсь дивний рух. Люди збиралися групами і щось із захопленням розповідали. Я побачив знайомого і питаю: «Що таке?» Він із здивуванням до мене: «Та що ти, ти ще не знаєш? таж почалася війна — Варшава, Краків та інші великі міста збомбардовані в перші години». —«Що ж нам робити, напевно, нас будуть арештовувати? » «Я думаю,
що ні, — каже Янович, — наші парламентарне™ заявилися по стороні Польщі. ОУН зайняла вичікуюче становище». Так ми з Яновичем поговорили і розійшлися. Приходжу додому, а мій сусід Іван чекає на мене (він теж належав до непевних). Ми дуже зраділи, що війна, на яку ми чекали, вже почалася, але затривожені, бо не знаємо, як вона закінчиться, напевно, нас будуть арештовувати. Іван чув по радіо з Варшави, що міністер внутрішних справ видав наказ арештувати непевних осіб. Як тільки стемніє, тікаємо з хати. Ми вже тиждень дома не ночували. Ще добре не стемніло, як нашу хату обступила поліція, до хати зайшов комендант і питає тата, чи є син дома. Я був у другій кімнаті, хотів вискочити через вікно, але під вікном уже стояв поліцай.
Комендант оправдовувався, що мусить сина арештувати, бо має такий наказ, заспокоював тата, що війна скоро скінчиться і син повернеться додому. Не вспів утекти і мій сусід Іван, захопили і його, повели нас на станцію, завели до поїзда. В поїзді я побачив знайомих галичан, ми тільки поглядами привіталися і поїхали далі. Завезли нас до Станиславівської тюрми. В головній тюрмі вже не було місця. Нас примістили в будинку, що знаходився позаду тюрми, загнали до великої камери сорок осіб. Були між нами всякі національности і професії, найбільше було українців. Всі ми мали направлення до Берези Картузької. Наступного дня зайшов до нашої камери начальник тюрми і потішав нас, що війна швидко скінчиться, бо Франція й Англія виповіли війну Гітлерові, за пару днів підемо додому. Так ми перебували в тюрмі третій тиждень, до Берези вже не вспіли нас завести. Ми нудилися, але не сумували, бо зі світу доходили вістки, що Німецька армія вже недалеко, Польська армія в переполосі втікає.
Пам`ятної неділі 17 вересня надворі вже було темно, ми лежали на нарах без світла і вели розмови, рядом зі мною лежали двоє гуцулів: один старший уже чоловік з Рафайлова Борисяк, а другий з Косова Микола Никоряк. І от Никоряк питає Борисяка: «Кому бисти дякували, якби вас хтось зараз відпустив?» «Тому, хто би відпустив»,
— каже Борисяк. І раптом у той момент на в`язничному подвір`ї чуємо голосні розмови, чуємо українську і німецьку мови, гамір зближається до нашого будинку. Ми всі замовкли, серце перестало битися, слухаємо вже в нашому будинку веселий гамір і дзвенькіт ключів. Раптом заскреготів ключ у дверях до нашої камери, на порозі стали двоє українців і сказали нам, що ми вільні, Польська держава перестала існувати. Серце забилося з радості: невже ж воля? Далі розказали нам, яка ситуація: фронту вже нема, Німецька армія в Долині. Сьогодні о третій годині Молотов проголосив: тому що Польська держава вже не існує, Червона Армія йде захищати західні області України, єдинокровних братів.
Так, як нараз зраділи, що ми вже вільні, так нараз були приголомшені вісткою, що нас іде захищати Червона армія.
Наші визволителі розказали нам, як прийшло до нашого визволення: коли вже польський уряд, який перебував останні дні війни в сутеренах судового будинку, відлетів до Румунії, українці й німці створили комітет і пішли до начальника тюрми вимагати звільнення інтернованих в’язнів. Начальник погодився, але просив, щоб йому ґарантували життя і дали чотири години часу зібрати свої речі і виїхати з міста. Члени комітету на це погодилися.
Ми знову на волі! Але в місті небезпечно, повно війська. Нас, інтернованих, зібралося багато, і ми вирішили чекати до ранку. Одні раділи, що позбулися зненавидженої Польщі, другі сумували, що приходить інший ворог — ще гірший.
Так ми перебували у в’язниці до ранку. Рано почали виходити групами за браму. Головна дорога була так закрита, що неможливо пройти. Бічними вуличками вибралися за місто. А там, полем, немов велика ріка народу плила. Це рятувалась Польська армія. Здавалося, що ціла Польща кудись втікає. Одні — на конях, на возах, інші — пішки... Жінки і діти — всі поспішали до Румунії. Ми четверо попрямували полями до Дністра. Перевезлися човном через річку і розійшлися по домах.
Вдома зраділи, що я повернувся, що війна вже скінчилася, що нема вже зненавидженої Польщі, але справжньої радості не було. Страх і тривога огортали перед приходом большевиків. Цілу ніч я не спав. Заходить до мене мій сусід Іван. «Вставай, — каже, — підемо до міста подивитися, що діється в Галичі». І пішли, приходимо до моста, але через міст перейти неможливо — так забитий польським військом. Ми перевезлися човном і входимо до міста. Червоної армії ще нема, ціле місто забите військом.
На головній вулиці чотири жидки наділи на рукави червоні опаски і роззброюють польських лицарів, лицарі пригноблені, в розпуці кидають зброю. Коло церкви Святого Різдва гори зброї. Очам своїм не вірю, що такі горді лицарі віддають жидкам зброю без ніякого спротиву. Йду далі і бачу, що і наші хлопці роззброюють польських героїв. Іван Корчинський і Гринів наділи червоні опаски і наказують польським лицарям кидати зброю. «І ви, — кажу, — роззброюєте Польську армію?» «Пильнували вони мене двадцять років, я їх попильную кілька годин», — каже Гринів. Підходжу далі і бачу, як наш селянин забирає коня в польського офіцера. Офіцер у розпуці покірно віддає поводи селянинові і звертається до нього: «Ґосподажу! Оленька єй на імє, волайце йов Оленька! (Господарю! Оленька її на ім’я, кличте и Оленька!)». «Мені не в голові, Оленка чи Маринка, аби тягнула плуг, — каже селянин. — Заберемо свою землю і будемо господарити самі
