В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький
Настрій у всіх був дуже пригнічений. Одинока надія вийти на волю залишилась на те, що, може, Гітлер почне війну з Польщею, і тоді вони вийдуть на волю. Крім українців-націоналістів, був один білорус-комуніст і двох кримінальних злочинців. Отаке товариство зібралося в одній камері.
Не було вже можливості вчитися, як у Вронках, українських газет не дозволяли, читали польські, листи пускали в українській мові, але писані латинкою. В тюремній бібліотеці було багато книжок у перекладі на польську мову світової літературі. Крім читання книжок, грали в шахи, що нам скорочувало час, випускали на годину на прохід, раз на тиждень на пару годин пускали нас до тюремної світлиці, там можна було читати газети і слухати радіо. Там я познайомився з німцем, який був засуджений за шпіонаж. Одного разу я завів з ним розмову про українсько-німецькі стосунки. Я висловив надію, що за допомогою німців Україна визволиться від комунізму. Він щиро здивувався і сказав, що німці не будуть воювати за Українську державу. Німці потребують простору, а українці марнують таку врожайну землю. Отож німці підуть на Україну, щоб володіти цією землею і господарити на ній. Від того часу я з ним більше не розмовляв, і на тому наше знайомство закінчилось, і я перестав вірити в якусь українсько-німецьку співпрацю. Час спливав нам без надії, дуже повільно й одноманітно. Одинока радість, коли хтось одержав листа.
Я з нетерпінням очікував звільнення (20 травня 1938 року). І нарешті той день настав. Мені повернули мій цивільний одяг, дали квиток на поїзд і вивели за браму. Що я тоді відчував, може зрозуміти хіба той, хто пережив подібне. З тюрми до станції вела стежка через поле, понад річку, день був чудовий, теплий і сонячний. На полі колосилися жита, в небесах співали жайворонки, немов указували дорогу. Я не чув ніг під собою, немов на крилах летів, спішив до поїзда, який відходив з Ґрудзьондза до Варшави.
У Варшаві я змінив поїзд на Львів, пізно ввечері я приїхав до Львова. У Львові я зупинився, зайшов до батьків Романа Біди. Мати Романа Біди зі сльозами в очах розпитувала про Ромка, як його здоров`я, як він чується морально та про тюремні умови. На другий день була неділя, мене відвідати прийшов приятель Романа: Онуфрій Максимів. З Максимовим і сестрою Романа Олею ми пішли до церкви Св. Юра на Богослужіння. По Богослужінню з Максимовим пішли на площу «Сокола Батька», там чекав на мене Роман Мицик, брат Івана, якого я лишив у тюрмі. Роман розпитував про брата, якого він залишив два роки тому. Познайомив мене з товаришами, що були в його оточенні.
Ввечері я мав поїзд зі Львова до Дубівців, Максимів і Оля підвели мене до станції, було вже зовсім темно, коли я зайшов до поїзда. Зі Львова до Дубівців дві години їзди. В поїзді, коли я вже уявляв собі, що за пару годин я буду вже в рідній хаті з родиною, я відчував нервове напруження, не міг спокійно сидіти, ходив по вагоні, заглядав у вікна. Надворі було темно, падав дощ, я цілий трусився, хотілося, щоб поїзд летів стрілою, щоб швидше бути вдома. Коли поїзд віддалювався від Львова, наближався до моєї станції, то серце билося щораз сильніше, здавалося, що вискочить з грудей. Минаю Ходорів, Бурштин, Галич, Дубівці. Вийшов я з вагона в нічну темряву, нічого перед собою не бачу, не знаю, куди йти, але бачу — якесь світло наближається до мене, хтось іде з ліхтарнею, і раптом чую: «То ти, Іване?». То були мої брати, вони приїхали по мене. Яка то була хвилююча зустріч з рідними братами! Я їх не пізнав. Коли я з ними розлучився, то старшому було тринадцять, а молодшому — одинадцять. За чотири і півроку вони вже виросли.
Зайшов до хати, в хаті повно людей, зійшлася вся моя рідня: двоюрідні брати і сестри, вони вже повиростали, я їх не пізнаю. Старенька бабуся плаче з радості, що дочекалася мене побачити. «Дитинко Івасю! Якби ти знав, як я наплакалася за тобою, я ночами молилася, щоб тебе ще побачити. Лиш один Бог знає, загинув мій одинокий син за Україну. Я гадала, що вже і тебе не побачу, що замучать тебе поляки». Тато не зводить з мене очей, вже постарівся, я так зворушений, що не знаю, з чого почати розмову. Брати і сестри розказують, котрі хлопці поженилися, котрі дівчата вийшли заміж.
На другий день рано зійшлися сусіди і знайомі мене привітати, я мало кого впізнаю; дівчата, яких я лишив під ростками, вже тримають діточок на руках, я їх не пізнаю, за час побуту в тюрмі в мене заник розпізнавчий змисл.
Третього дня рознеслася вражаюча вістка: полковник Євген Коновалець загинув у Роттердамі від розриву бомби, яку вручив йому большевицький аґент. Ця звістка, наче гострий ніж, прошила моє серце. Я не міг промовити слова, з очей покотилися сльози. У Коновальця вірили, на нього покладали великі надії не тільки націоналісти, але більшість українців.
По виході з тюрми настрій в мене був дуже песимістичний: по Варшавському і Львівському процесах сиділи у в’язницях члени Крайового Проводу, та до того ще смерть Коновальця. ОУН була в стадії реорганізації. Ті, хто ще залишився на волі, вербували нових членів.
Десь наприкінці літа до мене звернувся п. Гнатів, власник ресторану в Галичі. Його заклад служив місцем зв’язку. Гнатів запропонував мені активізуватися в ОУН. Я погодився. Вже на першій явці повітовий провідник зробив на мене ненадійне враження. Власний досвід і в’язничний вишкіл Зенона Коссака, Андрія Луціва, Мирона Богуна давали мені підстави вважати, що цей молодий студент, хоч був дуже енергійним, але ще не пройшов вишколу конспірації. Згодом виявилося, що я не помилявся. Мене призначили ідеологічним референтом. Інші хлопці ще не пройшли ідеологічного вишколу і не притримувалися конспірації.
Наша сітка
