В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький
Отак ми сидимо в камері, слухаємо Петрові розповіді і раптом чуємо — лунає українська пісня «Засяло сонце золоте». «Що це таке? Звідкіля?» — питаю Петра. «Та це проба нашого хору. Ми маємо хор. Міністерство внутрішніх справ дозволило на церковний хор. Дириґує хором Любомир Лампіка. До тюрми приїжджає двічі на рік о. Кладочний і править Службу Божу».
Так ми з Петром розмовляли, аж поки не принесли обід. Обід був дуже бідний: півлітри капустяної юшки і пенцакова каша. Дещо з харчів можна було докупити й отримувати з дому посилки з харчами. Можна було писати листи українською мовою. За кілька тижнів я наладнав зв’язок з родиною.
По обіді — від першої до другої години — знову прохід. З проходу зайшов до нашої камери один із в’язнів — Андрій Луців. По війні він потрапив до США, де 23 роки (з 1944 року) працював головним редактором в органі УНС щоденнику «Свобода» під прізвищем Антон Драган. Андрій розпитував нас, яка в нас освіта. Сказав, що тут є нагода вчитися і ми повинні з цього скористатися. Андрій став нашим провідником, старостою був Іван Мигул, провідником цілої групи Зенон Коссак. Я був щасливий, що потрапив у товариство таких славних борців і мав нагоду вчитися.
На другий день Андрій приніс нам потрібні підручники і кілька чисел «Вістника», який виходив у Львові за редакцією Д. Донцова. Я був такий захоплений, що не знав, за що братися. Але Андрій мені багато допомагав. Він дав мені напрямок до науки, і пізніше за допомогою словника й енциклопедії я вже сам міг учитися.
Програма була розроблена для середньої освіти, багато уваги приділялося українознавству. Головними предметами були історія України, історія української літератури, географія. Ці предмети я вже знав і більше часу присвячував ідеології, треба було вивчати «Націоналізм» Донцова, знати напам`ять Декалог і вміти пояснити, обов’язково знати напам’ять 44 правила українського націоналіста, укладені у Вронській тюрмі Дмитром Мироном і Зеноном Коссаком.
Між нами були сільські хлопці, які навіть не закінчили Народну школу. Але вони теж мусили вчитися. Багато тих хлопців, хто пройшов вишкіл у Вронках, пізніше займали провідні місця в ОУН і УПА: Василь Макар, Ананій Закоштуй, Олекса Пилипенко і багато інших.
Часто заходив до нашої камери Зенон Коссак перевіряти, як хлопці вчаться. Коссак був дуже милий чоловік — говорив спокійно, мав приємний голос, але водночас був вимогливим і суворим, залізної дисципліни. Всі його любили і поважали. Через тиждень на прохід ми ходили вже всі разом.
Невдовзі я познайомився з хористами і мене прийняли до хору. Хор був невеликий — було нас дванадцять співаків. Досьогодні пам`ятаю його учасників: дириґент Любомир Лампіка (живе у СІЛА), Коссак співав у теноровій партії, мав дуже приємний тенор (загинув на Закарпатті), Дмитро-Мирон Орлик (розстріляний ґестапівцями у Києві 1942) й Іван Мигул (у баритоновій партії), Василь Макар, Ігор Шубський і Данилко Закидальський (в басах співав), Андрій Голос (мав сильний голос), Петро Козуб і Дрогомирецький. Імен інших уже не пам’ятаю.
Отак минав час. Ми вчилися, співали і майже не відчували, що ми знаходимося в тюрмі. Книжки нам приносили зі Львова з Комітету. Періодику нам присилали українські видавництва. Щоправда, газети проходили цензуру в`язничної адміністрації, але ми мали польські нецензуровані часописи завдяки Михайлові Куспісю, якому вдалося за невелику винагороду одержувати через вартового.
Десь на початку літа до нашої групи приєднали кільканадцять політичних в’язнів, яких перевезли з тюрми з Равіґу.
Між ними були хлопці з Волині: Іван Скоп`юк, Ігор Шубський, Данило Закидальський. Львівські: Мирон Богун, Микитюк, Малиновський, Петеш і інші, всіх не пам’ятаю.
Мирон Богун (юрист) відразу ввійшов до проводу, бо арештований був недавно і знав, які зайшли зміни в ідеологічній програмі. Двічі на рік приїжджав до нас тюремний капелян о. Кладочний, розповідав нам, як живуть в`язні в інших тюрмах і приносив новини українського життя... Так ми дочекалися 1936 року. Саме тоді відбулися великі зміни у польських в’язницях. Була проголошена довгоочікувана амнестія. Багатьом було зменшено вироки. Смертну кару замінили на довічне ув’язнення. Тим, хто був засуджений від п’яти до десяти років, дарували третину, а тим, хто мав вирок до п’яти років — половину. В’язнів, котрі мали менші вироки і вже половину відсиділи, відпускали на волю. Мені ще залишилось два роки і вісім місяців... Ми із заздрістю прощалися з тими товаришами, що виходили на волю. Серед них і мій учитель — Андрій Луців. Багатьох розвели до інших тюрем, а у Вронках зробили ізоляційну в’язницю суворого режиму. Сюди привезли кількох бойовиків, засуджених на Варшавському процесі за вбивство міністра Пєрацького. Сюди ж попав і Степан Бандера.
Михайло Куспісь, коли звільнився, організував утечу Бандери. Куспісь домовився із знайомим вартовим, а той зв’язався ще з одним вартовим, і за сорок тисяч золотих погодилися визволити Бандеру. Та другий змовник виявився зрадником, і цей план не вдався. А Куспіся засудили на вісім років тюрми.
Отже, тих в’язнів, які ще мали досиджувати решту своїх вироків, розвезли до інших тюрем. Я, один з українців, потрапив до Ґрудзьондза разом з комуністами. У Ґрудзьондзі дали нам в’язничний одяг, обстригли волосся. Я почувався приниженим і дуже пригніченим. Посадили мене до маленької камери з двома комуністами. Один був поляк, вишколений агітатор, а другий — малограмотний білорус. У нас склалися дуже напружені відносини. Поляк цілими днями пояснював білорусові вчення марксизму-ленінізму та інших марксистських теоретиків. Він йому говорив про щасливе життя в Радянському Союзі, як там люди живуть весело і заможно, і що невдовзі комунізм запанує у цілому світі. Ці фантастичні оповідання так на мене впливали, що я не міг спокійно сидіти і ходив по камері від стіни до стіни. Особливо тяжко я переживав розлуку з товаришами із Вронок. Довго я з тими комуністами не сидів. Коли довідався, що у цій тюрмі є українці, то пішов до начальника в`язниці просити, щоб мене перевели до них.
Наступного дня перевели до іншого будинку, де колись був монастир. У просторій і ясній камері з великими вікнами я застав кільканадцять в’язнів. Вони
