В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

селах за харчі. Отак ми говорили, поки не посідали спати. Тільки влаштувалися, викликають мене до слідчого. На мені шкіра терпне від страху. Слідчий вже інший — старший лейтенант. Дозволив сісти, представився. Говорить по-українськи, сам українець і прізвище українське. Запропонував навіть цигарку. І знову ті самі питання. Коли записав усі формальності, питає, як я почуваюся в тюрмі, де кращі умови, в польській чи радянській тюрмі. Я не знав, що йому відповісти. В кожній тюрмі тяжко, особливо коли людина не чує за собою вини. Чи ви чуєтеся невинним? Я сказав, що не міг нічим завинити, бо всього тиждень прожив під радянською владою. А він:

— Якщо не винний, то пустять додому.

Мені стало легше на душі від цих слів. Далі розпитував, як жили українці під Польщею, чим займався, за що був ув’язнений. Я розповів, що помагав татові в господарстві, а засуджений був за те, що розповсюджував листівки проти навчання дітей в школі польською мовою.

«Хто вам давав ті листівки?» — «Листівки давав нам Іван Трощук».

— «Звідки він їх брав?» — «Не знаю». (Трощук був арештований разом зі мною, але його за пару днів звільнили, бо він ще в польській тюрмі перейшов на бік комуністів).

Слідчий наполягав, щоб я признався, що я належав до організації. Я йому пояснював, що то не була ніяка політична організація, а просто парубоцька: в кожному селі є старший парубок, так званий водирей, а всі молодші мусять його слухати, що він скаже, мусять виконувати. Таким старшим парубком був Іван Трощук. Якби він давав нам комуністичні листівки, то ми б їх теж поширювали, ми їх навіть не читали, ми не були політично свідомі, мені тоді виповнилося двадцять років.

— Скільки ж людині треба літ, щоб була свідомою? — питає слідчий.

— Це залежно яка в людини освіта. А ми, сільські хлопці, напівграмотні. Ніхто нас не виховував політично. Газет не читали, не мали ніякого світогляду.

Слідчий здивувався, що я знаю, що таке світогляд: «А тепер Ви знаєте, що таке світогляд?» — «Знаю». — «А який же у Вас світогляд?»

— «Ясно, що матеріялістичний». — «Ну да, ідеялістичний, ето сон, мара. Іван Пилипович, якщо людина знає, що таке світогляд, то людина все знає. Як же у Вас сформувався світогляд?»

Я йому розказав, що за чотири з половиною роки сидів з людьми різних політичних переконань, переважно з вищою освітою. Вони вели між собою дискусії на всякі теми. Я уважно прислухався до їх розмов і так збагачував себе знаннями. В тюрмі була бібліотека, я багато читав. Це його найбільше здивувало. Як же так? У в`язниці

— бібліотека? А коли я сказав, що в польській тюрмі політичні в’язні не працювали, що в бібліотеці було багато творів світової класики в перекладі на польську мову, що можна було отримувати книжки і газети з волі, то в це йому тяжко було повірити. Далі розпитував, яких авторів я читав українських, російських. Я перераховував: Шевченка, Франка, Коцюбинського, Стефаника, Кобилянську і багато інших, російських — Л. Толстого, Гоголя, Достоєвського, Чехова, Лєрмонтова і других.

— А з радянських письменників нічого не читали?

— Читав «Серце матки» Ґорького.

— Ето мать, хороша реч.

Потім слідчий цікавився, чи я не належав до ОУН, коли вийшов з тюрми. Я сказав, що ні. Коли я вийшов з тюрми, то я не хотів уже належати до ніякої партії, і ніхто мене не закликав.

Отак ми поговорили пару годин. Він усе запитував. Чи вірив він мені, не знаю, але розійшлися ми спокійно. Я повернувся до камери, та заснути не міг, мучила мене думка, що зі мною зроблять.

Одного дня кличуть мене вдень. Серце застигло. Я був певний, що на суд, бо вдень на допит не кличуть. Веде мене цивільний та ще й знайомий, з яким я сидів разом у польській тюрмі. Це був станіславський фризер (перукар) Ґрубер. Він сидів за комуністичні переконання. Ми пізнали один одного. Він так мене копнув, що я впав і покотився по сходах.

У суді, на коридорі біля дверей, бачу Зіньковсього та Ількова. Питаю, що вони тут роблять, але вони мовчать. Заходжу до кімнати. За столом сидить той самий слідчий, що останній раз мене допитував. Закликає Зіньковського і говорить: Тимофій Іванович, повторіть те, що ви сказали такого-то дня в Дубівцях про громадянина Дрогомирецького.

Зіньковський, побачивши мене, щось зам`явся. «Ви стверджували,

— каже слідчий, — що ви чули, як Дрогомирецький говорив, що Україна не є вільна, що Україна під московсько-жидівським чоботом, що скоро буде війна. Німеччина і Японія розіб’ють Радянський Союз, і Україна визволиться з-під більшовизму. Також Ви згадували, що Дрогомирецький вигнав Вас зі своєї хати і назвав Вас зрадником. Чи підтверджуєте тепер ті зізнання?» «Так», — каже Зіньковський.

Потім слідчий запитав, чи в нього не було зі мною якихось суперечок. Він сказав, що були. Слідчий запитав: чи то були суперечки на політичному чи особистому характері. На особистому, відповів Зіньковський.

Підписав і вийшов.

Потім покликали Ількова.

Слідчий питає, чи він підтверджує зізнання, що давав у Дубівцях про Дрогомирецького. Зізнання були ті самі, що і Зіньковського. Ільків мнеться і мовчить. Потім говорить, що він не пам’ятає, як то було, це Зіньковський йому говорив, що Дрогомирецький так казав, а сам від Дрогомирецького не чув. Ільків підписав свої зізнання і вийшов.

Я хотів задати свідкові питання, але слідчий не дозволив, сказав, що на суді буду питати.

Під час таких звинувачень я обливався то холодним, то гарячим потом.

Слідчий знову мене питав, що я на те скажу. Я сказав, що все це неправда, ніколи ніде ні перед ким такого я не говорив. Щось подібне я міг читати в газеті, але від себе я не міг такого говорити.

Слідчий далі мене запитував про Зіньковсього. Я сказав, що це людина незрівноважена, безхарактерна. За Польщі він був суджений за участь в ОУН. В тюрмі перейшов до КПЗУ. Як вийшов з тюрми, пішов до націоналістів, до Палієва у Львові. Що він там робив, я не знаю. Як приїжджав до села, то привозив брошури антирадянського змісту і поширював їх на селі. Паліїв — найбільший ворог Радянського Союзу, вів націоналістичну пропаґанду.

Слідчий щось собі записав, на цьому допит закінчився.

Як я пізніше довідався,