Диво - Павло Архипович Загребельний

– Ви що, – примружилася художниця, – лікар-кардіолог?

– Ні, лікар якраз я, – знову кинувся на виручку лікар, – а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…

– Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? – Художниця засміялася.

Але інженер не образився.

– У нас справді колективна робота, – сказав він, – але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київ! Прекрасне місто!

– І велике місто, – додав, зітхаючи, лікар.

– А хто з Києва? – спитала художниця.

– Отава, – пояснив інженер, – і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди – всі з Києва, ще, мабуть, від князів.

– Росли, як отава, – сказав Отава.

– То це ви там усі куполи золотом покрили? – спитала художниця.

– Без золота не можемо, – тим самим відповів їй Отава, – це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.

– Не знала, що потомствені кияни такі, – вдавано злякалася художниця.

– Якщо пити, то давайте. – Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп’ячі вихватки.

Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту. Її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.

– Тайко, – сказала вона до художниці, – тобі ж не можна так багато пити.

– А хіба це багато? – засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.

– Що це має означати? – спитала суворо художниця.

– Раз вам не можна, то навіщо?

– А звідки ви знаєте, що не можна?

– Ну, сказала ваша подруга.

– Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.

– Приємно, але однаково ви не пийте більше, – Отава наполягав, дедалі більше дивуючись своїй поведінці.

– А яке вам діло? – художниця гнівалася вже навсправжки.

– Таїсо! Сі-сі! – нагадав про себе поет. – Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі…

– Ти мені не подобаєшся, – обрізала його художниця, – і прекрасно знаєш про це!

– Ну, тоді… – Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: – Тоді я прочитаю вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! – І, не чекаючи нічиєї згоди, він заплющив очі й почав:

Біс і далі штовхав Отаву під бік і доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетові змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:

– Серед білого сум’яття простирадл і подушок, – повторив поет, вдаючи, що не помітив Отавиної вихватки. – І снігова білість різоне тобі в очі…

– І ти задихнешся від крижаного холоду самотності… – мерщій встряв Отава.

Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони були досить дивні в неї. Одне око сіро-блакитне, а друге сіре, з брунатними цятками, якесь пістряве, з гострим, мало не вовчим блиском.

– Якщо ти не замовкнеш, – з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави, – то я наб’ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб’ю тобі морду. Я боксер і роблю тридцять ударів за хвилину.

– А я роблю тільки один удар, – сказав різко Отава і підвівся з-за столу.

Всі сиділи. Жінки ждали, що буде далі, поет вичікував подальших дій Отави, інженер і лікар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тільки через те, що один з них раптом перестав розуміти жарти.

Отава збагнув, що нічого більше не дочекається, мовчки підійшов до вішалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечі і вийшов на вулицю.

Море насилало на суходіл пронизливу вільготність. В холодних мокрих сутінках тинялися по набережній люди, купчилися під ліхтарями, розходилися, щоб знову зібратися в світляному колі, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отаві не хотілося знову до людей. Відпочити в самотині – єдине, чого тепер бажав. Тому відразу звернув убік, повз знайомий старий платан, по вимощеній білими плитками доріжці побрався в мовчазну пітьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у голові, йшов швидко, широкі білі плити твердо слалися йому під ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далі він ішов, тим більша й більша тиша залягала в нього за плечима, тільки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах підбори його черевиків: стук-стук!

І враз до нечастого стуку його підборів долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний і чіткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсім приємне відчуття, коли в темряві, на пустельній дорозі, наздоганяє тебе хтось невідомий. До того ж Отаві аж ніяк не хотілося, щоб хтось порушував його самотність. Тому він наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хіба що матиме ще довші ноги.

І