Диво - Павло Архипович Загребельний
Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.
– Я писатиму про це дерево, – сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.
– Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші, – казав він, – коли ж присутній я сам, тоді – сі-сі!
– Сонет чи відразу поему? – прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко – зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.
– Старий, – не ображаючись, мовив поет, – ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!
– Людина повинна бути оригінальною, – сказав інженер. – Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?
– А далі ми питимемо чорну каву, – сказав лікар.
– З медицинським спиртом, – додав Отава.
– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, – незлобиво сказав лікар. – Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
– А буває гумор білий? – поцікавився Отава.
– Старі, я прочитаю вам один свій вірш, – втрутився поет. – Це вірш про аристократизм. Сі-сі!
Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер. Його про це ніхто не розпитував, а він не мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам’ять.
Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.
Якщо ти прокинешся рано-вранці Серед білого сум’яття простирадл і подушок, І снігова білість різоне тобі в очі, І ти задихнешся від крижаного холоду самотності, І помандруєш поглядом до вікна, Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна – До цього прорубу в одвічній людській самотності – І станеш шукати там неба великих надій, Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки неба для наших надій.– Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти, – сказав Отава. – Але як ти міг це запам’ятати?
– Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! – просвистів поет.
– Я, наприклад, потомствений робітничий клас, – сказав інженер, – але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.
– Старий, я теж робочий клас, – сказав поет. – Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!
– Ми тільки вдаємо інтелігентів, – спробував помирити їх лікар. – А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?
– Треба написати про тебе нарис у газеті, – докинув Отава. – Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби – в поезію з її наймодернішими вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…
– Старий, досить! Сі-сі! – зупинив його поет. – їде кава. Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.
– Мої предки якраз пили каву, – похмуро промовив Отава. – То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.
– Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? – делікатно поцікавився лікар.
– Очевидно, – сказав Отава.
– Не бачу підстав для роздратування, – знизав плечима інженер, – по-моєму, тут все о’кей. Інтелігенція – це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція – слово не іноземне, а російське.
– Років через п’ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось, – засміявся Отава. – Дивуватися не треба.
– Старі, – відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет, – я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!
Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.
– Екзистенція буття, – зі смаком повторив інженер.
– Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю, – не втерпів, щоб не кольнути, Отава.
– Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? – поцікавився лікар.
– Скільки треба, стільки й знаю, – відповів Отава.
– Сі-сі! – свиснув поет. – А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?
– Тоді не знаю жодної, – хмикнув Отава.
– Якби я був сином професора, – зітхнув інженер, – це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.
