Диво - Павло Архипович Загребельний

– Звідки ви все знаєте? – щиро здивувався Отава. – Це просто якийсь містицизм.

– Я все знаю, – вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.

«Треба її прогнати», – подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам’яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: «Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж – ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?»

– Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? – спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки. – Скажіть – і я повернуся до того товариства, яке… там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.

Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:

– Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.

– А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.

– Велике вміння – вислизати, – промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.

Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.

Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці, і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість. Їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості – лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.

Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.

– Пробачте, – перший не втерпів Отава, – я дуже різкий і навіть грубий чоловік.

– Не турбуйтеся, – сказала з того боку Тая, – я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій – і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява – це тільки для невтаємничених, а для художників – це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.

– Я не читаю лекцій, – сказав Отава.

– Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…

– Я вас розумію, – сказав Отава, – розумію, бо я теж майже художник…

– Мені казали, що ви історик…

– Навіть професор і доктор історичних наук, – майже сердито промовив Отава, – але це чисто формально… Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами…

– Ви хочете підкреслити, що ви – не ординарний професор і доктор? – зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

– Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це майже неможливо.

– Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу – деякі на цьому навіть заробляють.

– Не вгадали. Зовсім не ікони.