Диво - Павло Архипович Загребельний

І, певно, в багатьох людей теж добігали до кінця дні перебування коло моря, і люди раділи поверненню додому, але водночас жалко їм було розлучатися з морем і горами, якась непевна тривога закрадалася в їхні душі, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подіти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всі на концерт прибулої з Москви знаменитості, то забиралися в маленькі кафе, набивалися туди набгом, сиділи там до пізньої ночі, а потім раптом згадували, що на автовокзалі став до дії новий ресторан, надзвичайно модерний, з фінськими меблями, з грузинською чеканкою, і бігли через усе місто туди, щоб встигнути до закриття.

І в кафе «Ореанда» в ці дні було повно, аж тріщало. Десятки нових відвідувачів, які ніколи туди й не потикалися, блукали тепер поміж столиків і допитувалися, чи немає вільного місця або хоч коли якесь там місце звільниться.

– Ореанда, – глибоко зітхаючи від насолоди, проказував інженер, – прекрасне слово! Особливо коло цього вікна, наповненого морем. Ореанда.

– Сі-сі! – посвистів поет. – Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати ціну слів. Ореанда – це сі-сі!

– Ще є симпатичне слово – «Асторія», – докинув лікар. – В Ленінграді ресторан «Асторія» – просто чудо.

– Славнозвісні слова! – вигукнув інженер.

– Славнозвісні – горезвісні, – посміхнувся Отава. – Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на бібліотеку – і от пішло по всьому світі: асторії, асторії. Я особисто не вірю красивим словам.

– І красивим жінкам, – сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.

Він дивився туди так уперто, немов випаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всі коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, і всі побачили свою художницю з подругою, маленькою гостроносою сухою жіночкою.

Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в собі твердий характер і неабияку наполегливість.

Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася), і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.

– Ви пробачте, – сказала, наближаючись до них, художниця, – і не подумайте, що ми нахаби. Але справді – жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.

– Всі слова зайві! – підхопив інженер. – Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!

Він побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.

– Беріть мій стілець! – похопився лікар.

– Дякую. Я підожду, – сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» – і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.

Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.

– Прошу, – розкланявся інженер, – каву ми вже п’ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.

– Якщо ви вже такий галантний, – сідаючи, сказала художниця, – то хоч би запитали нас про наші бажання.

– Читаю по очах, – бадьоро потер долоні інженер.

– Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка, – посміхнулася художниця. – Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.

– Він читає тільки Фолкнера, – обізвався Отава, – до того ж – в оригіналі.

– Так? – повернулася до нього художниця. – А ви?

– А я тут ні до чого, – сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.

– Він читає тією мовою, якою йому потрібно, – гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.

– І що ж ви читаєте? – не відставала від Отави художниця.

– Спитайте нашого поета. Читання – його спеціальність, – відбуркнув Отава.

– Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень, – відповіла художниця. – Ти не ображаєшся, Дімо?

– Сі-сі! – відповів поет.

– Москва – велике місто! – зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.

– Центр, – розвів руками інженер і