Афганський кут крилатої Серафими - Раїса Плотникова

– Полетіти б.

Її погляд ковзнув у далечінь і здивування завмерло на обличчі.

– Ну, як попрацювали наші доблесні інтернаціоналісти? – кинув запитання полковник. – Цілу гору засипали бляшанками з-під консервів, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тільки надія на порятунок.

Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно з’їхало на потилицю тієї скелі, а потім сповзе в урвище, і жодні галактики не мають сюди ніякісінького стосунку.

Гай сиділа на рудій землі, яку й землею не назвеш, – скоріше камінням, облизуючи губи і відчувала солоно-терпкий присмак крові й дрібні піщинки на зубах. Час від часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного організму й «афганцю» все повторювалося знову і знову. Навколо ходили люди у військовому – щось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а їй все те було ні до чого, бо не хотілося ні говорити, ні думати, ні спати, ні їсти, навіть пити і вмитися не хотілося.

– Серафимо, пішли до модуля[1], нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, – Лора посміхалася на всі тридцять із недохватом, бо два зуба виплюнула після падіння зі скелі.

– Зараз іду, – сказала Гай, але з місця не рушила.

Непомітно, м’якими кошачими кроками підійшов Гуров і сів поруч, простягаючи Серафимі мідний кухоль.

– Випий чаю. Коли земля висковзує з-під ніг, противагою негативному може бути навіть ковток чаю.

– Зараз вип’ю, – відповіла і йому далеким, байдужим голосом.

Лора вмостилася побіля полковника і, відкидаючи к лихій годині субординацію, схилила голову йому на плече.

– Слухай, Гуров, скажи мені правду – ти боявся? – говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очі.

– Мені вже давно набридло боятися, – сказав тихим втомленим голосом.

– Хоробрий? – підкинула нотку іронії Лора.

– Ні, загартований.

– Чому ж потрапили у таке пекло?

– Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».

– Коли мені в дитинстві пропонували чай із «піском», я казала, щоб «пісок» – на хліб, бо любила «вприкуску». Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним піском, – обізвалася Серафима. – Не знаю, як у кого, але мій особистий фатум – «афганець», бо вже втретє за один-єдиний день потерпаю від нього.

– То пішли вже до модуля, – Лора підвелася, осмикнула спідничку, яка все одно не сховала обдертих ніг.

Гай зробила спробу рушити з місця, але полковник, опустивши руку на її плече, м’яко сказав:

– Посидь.

А їй було байдуже – сидіти чи йти, вона втратила здатність самостійного мислення, сиділа, підібгавши під себе ноги, спостерігаючи загіпнотизованим поглядом, як з краю модуля розгойдувалась антена, нагадуючи розчепірену лапу звіра. Сонце таки шубовснуло за гору, і сутінки наповзли, нависли, перетворюючи все навкруги у місячний пейзаж – каміння, пилюка…

Ранок розпочався стрімко. Гуркіт надавив на сонну свідомість жінок згори і примусив вибігти з модуля, на ходу застібаючи ґудзики нехитрого одягу, який милостиво залишила доля.

– Дівчата, це «вертушка» за нами, – перекрикуючи гуркіт гелікоптера, горлав капітан Донець. – Давайте, збирайтеся.

– Що накажете збирати? – крикнула Лора.

– Все що маєш – подряпини, помилки, повнісінький рот піску і фантастичне почуття інтернаціоналізму, – підказала Серафима, не впевнена, що її хтось почув.

Мружачись від сонячного сяйва, вона задерла голову і стежила, як Мі-8, зависнувши над вузеньким плато, спустошував своє нутро: спочатку падали якісь пакунки, а потім по канатних східцях, розгойдуючись, злізли двоє безвусих солдатів.

– За мною, дівчата, – крикнув Донець і вхопився за край східців.

– Знову вертикаль, щось останнім часом їх побільшало, – константувала Серафима, – але нічого не вдієш, аби тільки моя геометрична пристрасть не ознаменувалася Бермудським трикутником.

– Я нічого не второпала, – обізвалася Лора.

– А це й не обов’язково.

Капітан зник у кругленькому череві гелікоптера. Серафима і Лора перезирнулися, вирішуючи долю першості і, сприйнявши верхотуру як єдиний реальний вихід зі становища, Гай, трохи прихиляючись від потоку повітря, пішла до драбини. На щастя «афганець» на сьогоднішній ранок змилостивився і дещо послабив шарпання. Гуров підбіг тієї миті, коли Серафимина нога вже стала на хиткий канат. Полковник щось пояснював, жестикулюючи, намагався щось втовкмачити, але шум зносив його слова кудись убік, і, безглуздо кивнувши головою на знак згоди, Гай подалася нагору. Міцне тіло підсвідомо знаходило якісь мавп’ячі рухи, пози, а надмір впертості додавав сил і рішучості, які долали дилетанство в не такому вже й простому ділі. Коли Донець допоміг перетнути межу своєрідного балансування, з ходу не втримався від коментарів:

– Гай, а ти – прямо супер!

– Ага, супер-налякана мазохістка, що втілює власне придурювання бути сильною, але якби не стримувалась, то зуби цокотіли б.

– Боюсь, що з Шахмановою цокотінням зубів не обійдеться, – крикнув капітан і схилився над отвором.

Серафима примостилася на вузенькій лаві, опановуючи чергову зміну становища. Донець повис на борту гелікоптера.

– Та що ти робиш, теж мені, гойдалку знайшла! – кричав сам до себе, та дещо долітало й до Серафими, хоча призначалося Лорі. – Ні, ви бачили таку ненормальну? Та ти поглянь на неї – регоче аж заходиться. Я думав, вона зі страху гепне додолу, а вона від сміху звалиться.

Ніхто не второпав, чому Лорі так весело – ну причудило, ну уявила себе знизу, з спідницею у стані авралу – не на литках ніг, а на стегнах, може б, і далі підібгалася – так стегна ж були нівроку… Ввалилася в гелікоптер весела-веселісінька.

– Ні, бабоньки, всяке бачив, але ви, таки, американські, їй-богу, – Донець, мабуть, вже махнув рукою на свій армійський чин поряд з Серафимою та Лорою і почувався трохи цивільним, а значить, вільнішим.

Коли Гуров, Мусін і Алімов доповнили вже знайомий склад групи, гелікоптер зробив незначний розворот і поволі рушив над близькими скелями, скоріше навіть поміж ними. Лора припала до невеликого ілюмінатора і раптом голосно закричала:

– Дивіться, дивіться, там люди у стьобаних халатах і з гвинтівками.

По знайомій крутій стежці дерлися душмани. З пілотської кабіни, не цілячись, навмання хтось дав автоматну чергу.

Так не буває! Буває гірше, буває краще, але так, щоб вона далеко-далеко від свого дому, під цим низьким гарячим сонцем – це просто якась мізансцена, чи може, спонтанна реалізація свого життя. Чому вона тут? Запитання є, а відповідь… А що, коли їй не важливо все те, що стосується результату – важлива лише діяльність сама по собі.

Серафима сиділа з авторучкою в руці перед аркушем паперу у клітинку –