Афганський кут крилатої Серафими - Раїса Плотникова
– Лоро, не чуди, – спробувала вплинути на каверзну жінку Серафима.
– Попереду «чорний майдан». І взагалі, Кандагар – суцільні руїни, весь час постріли. Якщо вийти в місто без зброї, то за ваше життя ніхто й копійки не дасть, – намагався пояснити ситуацію водій.
– І що ти таке говориш? Я читала всі газетні публікації, я не проґавила жодного телерепортажу перед поїздкою. Всі в один голос волають про національне примирення, кажуть, що вчорашні вороги цілуються на майданах, – п’яненька Лора демонструвала власну обізнаність, але вікно все ж таки зачинила.
У місто колона в’їхала, наїжачившись автоматами. Солдати напружено слідкували за кожним сектором, спрямовуючи туди зброю. Розкурочений, випалений асфальт свідчив то про спалений танк, то про підірвану на фугасній бомбі бронемашину. Ніде жодної живої душі, мертві руїни – залишки будівель погрозливо мовчали.
Серафима напружено вдивляючись у зловісний міський пейзаж, вперше усвідомила фатальність подій, які відбувалися на цій закам’янілій землі. Будиночки на пагорбах, мов ластів’ячі гніздечка, повернуті догори ногами, – туляться одне до одного жалюгідними купками, і не збагнути, де кінчається одне помешкання, а де починається інше. Коли проскочили на швидкості «чорний майдан», хлопчисько-водій полегшено зітхнув.
Виїхали за місто. Важкий автомобіль котився шляхом, перевантажена спекою і подіями свідомість чомусь не хотіла сприймати незвичайного довкілля. Дивилася у вікно і нічогісінько не бачила, бо думка зробила розворот і полинула у той світ, із якого вона потрапила у цю зону. Чи думала Гай півроку тому, беручи перше своє інтерв’ю для районки у солдата-афганця, що колись зробить цей крок свідомо, без примусу? Адзузьки! Нічогісінько вона тоді не думала. Статтю не надрукували, бо такий собі редактор, він же цензор-патріот «зарізав».
«Ну, що ви, амазоночко, хіба таке можна друкувати?! Це називається з ножем біля горла», – казав повільно, дивлячись на її засмагле плече і облизуючи тонкі шнурочки ласих губ. Його обидві руки в той час копошилися десь під письмовим причандаллям, і Серафимі було страшенно бридко й соромно за думки, на які наводило це копошіння.
Вона знала, що пише не про те, що краще про вождів… Але ще не прийшов час писати про вождів так, як бачилось. Замовкла. Ні, не замовкла – затаїлася. Розмежувала світ на якісь фігури власного уявлення та й затаїлася, мандруючи з кола в трикутник. Де ж вона зараз? Де…? У замкнутому просторі, який нагадує загадковий «Чорний квадрат» Малевича чи в кабіні, на яку націлено катзна-який там міномет? Он, поруч, спить новоспечена подруга з обвислими, мокрими від поту персами, великі плями затопили вологою низ розхристаної блузки. Краще б ці півкулі розпирало материнське молоко в очікуванні крихітних губенят маленького пуцьвірінка.
Лора глибоко вдихнула, і щільне нежіноче хропіння ознаменувало початок фантастичної рулади. Серафима винувато поглянула на солдата, ніяковіючи, сказала:
– Вибач, так уже трапилось.
Той промовчав і уява знову полинула у фігуру-згадку. Цього разу було щось м’яке овальне – напевне, коло чи бодай напівколо. Десь там рідна провінція – місто, яке можна розмістити на долоні. Вона частенько так робила – забиралася на дах дев’ятиповерхового будинку, в якому жила і, простягнувши руку долонею догори, прилаштовувала її так, що майже всі вулиці й майдани були нібито на долоні. У цьому було щось чудернацьке, іграшкове, але їй подобалось…
Вибух трусонув чималенький «Урал» так конкретно, що ні усвідомити, ні збагнути – лишень завмерти, відчуваючи, як власне серце обірвалося і шубовснуло не знати куди.
– Фугаска, – вигукнув узбек і, рвонувши двері машини, випав, волаючи:
– Виходь, виходь!
– Лоро! Двері! – закричала Серафима, штовхаючи дебеле тіло.
– Я боюся, мене там вб’ють, – безпомічно верещала та неймовірно високим голосом.
Серафима перевалилася через Лору і шпортонула дверцята автомобіля.
– Плигай і падай на землю, – кричала Гай, а голос тонув у тріскотні полум’я і пострілів, у якомусь незнайомому завиванні.
Лора вп’ялася руками у сидіння й істерично тремтіла. Тоді Серафима, перемістившись на місце водія, зробила розворот і штурнула обома ногами Шахманову. Чи то удар був сильним, чи то супротиву було на йоту, але випала та легко, наче вилетіла. Через лічені секунди обидві жінки лежали під автомобілем, намагаючись що-небудь второпати. Плазуючи поміж коліс, до них приєднався водій і, перекрикуючи гудіння полум’я і хаотичні постріли, загорлав:
– Рвонуло машини за три від нас. Поки що не висовуйтесь, бо снайпер зніме.
Притиснуті до розпеченого асфальту страхом, який вичавив із тіла неабияку дозу липкого поту, Серафима і Лора лежали під залізними нутрощами «Уралу». Гай закрила вуха руками, але страшні звуки не зникали. Стрілянина то стихала на секунду-дві, то шквалом розтинала простір, іноді долинали крики, але найдошкульніше завивало полум’я, роздуте «афганцем.»
Кожна хвилина розтягувалась у неусвідомлено довгий проміжок часу, і коли хтось настирно сіпнув Серафиму за ногу, це здалося нереальністю, такою ж нереальністю, як і все попереднє життя.
– Плазуйте за мною, – почула вже знайомий голос Гурова. – Поміж машинами не підніматися, але рухатися швидко.
Гарячий асфальт здирав шкіру на ліктях, ногам було трохи краще, бо брюки з тонкої світлої тканини прикривали тіло. Лора ж у куцій спідничці човгала дебелими литками, роздираючи їх в кров, і від болю та страху скімлила.
– Швиденько, давай, давай, – махав рукою Гуров з-під коліс БТР. – За мною, у самий хвіст колони.
Відчувалося, що дорога трохи звернула вбік, і остання та передостання машини опинилися ніби за рогом, їх добряче розкурочило і, мабуть, тому вони залишилися поза увагою душманів.
За мить невеличка група людей, одне за одним, ковзнули до вузької гірської ущелини. Серафима бігла за капітаном Донцем, вряди-годи озираючись, щоб не загубити Лору, яка важко хекала позаду. Коли ущелина затиснула їх обценьками, довелося дертися на гору. Невисокий, але доволі крутий схил з крихкої породи, яка обламувалася під руками і вагою тіла, долали поспіхом.
– Серафимко, не кидай мене, не кидай, – бубоніла Лора, повторюючи слова, наче молитву.
На одному виступі вона зависла, бовтаючи в повітрі ногами, стогнала, не наважуючись голосно гукнути когось на допомогу. Худорлявий солдат-узбек нагодився вчасно.
– Тримай, – кинув їй ремінь.
Вона міцно вхопилася за край, але спроба подолати виступ виявилася фатальною, і вони обоє зірвалися в ущелину.
– Лоро, Лоро, ти жива? – гукала Серафима здушеним голосом.
– Жива, але малий… Я не знаю, що з ним, він упав донизу головою – здається, не дихає.
– Чекай, я зараз, – капітан Донець сповзав із крутосхилу, що було не менш складним, ніж підйом, бо ніякісіньких пристосувань, ясна річ, не було.
Серафима затаїлася на крихітному плато в тривожному очікуванні. Хаотичний перебіг думок і відчуття самотності тисли свідомість. Коли Донець і Лора
