Афганський кут крилатої Серафими - Раїса Плотникова

– Давай спробуємо поговорити, – сказав офіцер спокійним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жінку, був липучим. – Хочу тебе трохи проінструктувати.

– А мене вже інструктували у Союзі.

– Це не той інструктаж – це особливий, житейський.

– Про що?

– Про те, що жіночка ти нічогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклі потерпає не менше, ніж від кулі, і чіплятися до тебе будуть щонайменше тричі на день…

– Отже?..

– Отже – тримайся нас з Гуровим.

– Ха…Це означає, що ви чіплятися не будете?

– Принаймні я – точно.

– Ага… Значить – він.

– Послухай, тут все не так, як у нормальному житті, бо часу на довге залицяння не завжди вистачає.

Серафима безглуздо посміхнулася. Так буває не завжди – так буває лишень тоді, коли слова зависають у повітрі петлею або застряють у горлі квачем. Добре, якщо ти вживаєш міцні вирази і один з них, вириваючись із твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливість дихнути на повні груди… А якщо в тебе ніколи не виходило залаятися по-справжньому?

– Ну чого мовчиш, Гай? Вагаєшся? Діло хазяйське, але запевняю: матимеш підтримку, – невеликий, кругленький чоловічок настирно втовкмачував у свідомість молодої жінки якісь переваги.

Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирі і продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами єврейського філософа, що найкраща відповідь дурневі – мовчання, так, може, цей чоловік і не дурень – спробуй, розбери їх тут.

– Не вийшла, значить, розмова, – здвигнув плечима капітан. – То нехай іншим разом. Добро?

– Добро.

Капітана не стало, можливо він ще й на десять кроків не відійшов, а Серафима полегшено зітхнула, усвідомивши що його немає поряд. Підвела схилену голову, озирнулася довкола. Вразила суцільна жовтизна: низьке жовте небо, величезний жовтяк сонця, навіть пекуче повітря здавалося жовтим, у підсвідомості промайнула і засмага на обличчі Гурова із тієї ж палітри.

– Все нормально? – Лорине запитання остаточно повернуло до дійсності.

– Угу.

– То, давай до гурту! Там вирішується питання нашої фантастичної прогулянки до Кабула.

Йшли поволі, розглядаючи химерну конструкцію аеропорту, – будова нагадувала восьминога, що невідомо якою силою потрапив на цю пекельну, зашкарублу від сонячного проміння землю. Залізобетонні лапи споруди нагадували щупальця, які тягнуться до злітної смуги, а великі напівовальні приміщення виблискували склом, наче багатооке НЛО.

Гурт новоприбулих розташувався біля стіни у затінку. Повмощувавшись на власних речах, люди ліниво перекидались словами, знайомились – хто охоче, а хто й не дуже, чекали розпоряджень. Захоплені зненацька у тенета неймовірної спеки і дурної ситуації, вони вже не належали собі. Колесо подій набирало обертів. А покотилося воно значно раніше. Ще там, у Союзі. І в кожного по-своєму. Тепер збилися докупи під стіною залізобетонного рукотворного монстра і чекають, що та як. І якось воно буде.

Назад дороги немає, подумала Гай. А що, як її і попереду немає? І ця безглузда втеча по бездоріжжю нікуди не приведе? Рвонула зненацька світ за очі, а може, треба було замовити по профспілковій лінії путівку подалі, і в ролі туриста насолоджуватися краєвидами Волги-матінки чи засмагати десь на узбережжі одного з вітчизняних морів. Тим часом там, удома, щось би владналося…

– Поглянь, який бридкий цуцик винюхує твою валізу! – вигукнула Лора, збиваючи Серафиму з думки. – Пішов звідси, ану, пішов!

Кострубате триноге собача притислося до асфальту, але залишилось на місці.

– Не треба, не чіпай його, – сказала Гай, звівши докупи свої темні брови, і схилилася над валізою. – Йди сюди, дурнику, не бійся, йди.

А воно й не боялося. Хитнувши куцим хвостом, химерно завертілося коло ніг. Поласувавши шматочком тонесенько накраяного російського сиру, запопадливо заглядало Серафимі в очі, час від часу зриваючись на ледь чутне скиглення. Унюхавши ще щось їстівне, намагалося підстрибнути та завалилось набік на культю, але швидко підхопилося і піймало з руки черговий шматочок.

– А можна я буду вашою собачкою? – почувся голос за спиною.

Гай сіпнула головою, поглянула на незнайомого чоловіка так, немов голкою широнула, але промовчала. Той знітився і пішов геть.

Серафимі стало смішно. У неї останнім часом алергія на чоловічий дух. Не те щоб невиліковна, та затяжна. Чого доброго цей суто неконтактний день оберне її на таку собі новоспечену афганську коброчку. Отут вже й навчиться сичати, випускати жало і що ще там… Колега по роботі, переконана стара діва Зіна Бас, із цього приводу весь час повторювала, що клин клином вибивають. Але хіба мусиш, коли не хочеш?… Досить. Начудила вже. Зачепилася ненароком за солдата, який повернувся з Афгану, думала, минеться. Не минулось. Влипла. Тепер вже хоч лобом бийся об оце залізобетонне страховисько, всеодно буде схожою на всіх, зіллється з масами. Контингент поглине її так, як колись поглинало слово «дитдомівська». Це було тавром, яке визначало статус, яке давало право більшості відразу робити крок убік, наче ти хвора на щось невиліковне, і все те написано у тебе на лобі. Тут теж усі в одному оберемку. Та хіба їй звикати? Все життя у юрмі: дитячий будинок, інтернат, інститут, а тепер – Афганістан…

Гай сумно всміхнулася, поглянула на принишклий гурт. Жінки тут були і до неї, і про них у Союзі говорили по-різному. Теж таврували. Найчастіше словом «чекістка» – та, що продається за чеки. Такий у нас народ – або підносить, або пикою в багнюку. Золотої середини не існує. Щоправда, до чоловіків було трохи інше ставлення, їх називали афганцями, наче той вітер, який щойно розтеліпав усі тельбухи, їм співчували, їх нагороджували, часто вже посмертно. Словом, посилаючи на смерть, їх шанували.

– Приготуйте документи, – густий баритон Гурова сколихнув розпечене повітря. – 3 цієї миті ви переходите в моє розпорядження. Капітан Донець проведе короткий інструктаж.

Невеличкого зросту офіцер, тримаючи в руці малесеньку розгорнуту книжечку, затараторив:

– Перебуваючи на території дружнього Афганістану, пам’ятайте, що ви є представниками армії, яка подала руку допомоги народам…

Колона військової техніки, розтинаючи простір важким гулом, наближалася до Кандагару.

Серафима і Лора сиділи в кабіні «Уралу» поруч водія-узбека. Парадоксально веселий настрій Шахманової можна було пояснити кислуватим перегаром, який накопичувався у тісному просторі кабіни.

– Лоро, не збагну, коли ти встигла? – запитала Гай.

– Мене лейтенантик пригостив. А що, не можна? Знаєш, він таке курчатко, такий душманчик.

– Чому це душманчик?

– Просто мені це слівце подобається. Дух – не подобається, а душманчик – класно.

– Зачиніть вікно, – перебив не дуже привітним голосом нетверезе Лорине базікання солдат, помітивши її намагання просунути голову в отвір.

– Хлопчику, мені жарко. Я хочу