Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

— Товкачі. У нас твою пом’ятуху звуть товкачами, — відказала звично Ярина.

— Іду я.

— Іди.

— Я приїду…

— Я вірю…

— Справді?

— Чесне слово! — взялася півусміхом.

А затим:

— Так і дитину нашу назву — Чеславою або Чеславом, — видала.

— Як?

— Чесним словом.

— ???

— Бо я ніколи здуру чесного слова не даю.

— Дякую…

І він пішов…

Не на рік.

І не на два.

А на цілих п’ять…

Ярослав нікому того не казав. І не скаже. Бо не зможе. Адже в Празі, як і минулого разу, він зупинився в помешканні… матері. Тієї Надії, яка завше була безнадійною, але, дізнавшись, що її єдиний син осліпнув і подався робити операцію до чехословацького міста, де вона на той час жила вже другий рік, будучи замужем за пристаркуватим підполковником, запросила сина в гості. А врешті вмовила зостатися на довше.

Хлопець думав, що лише трохи на чужині затримається. Але по тому, як мати подбала ще й про добру, бо легку (порівняно з сільською) для нього роботу, забув про вкраїнське Полісся. Почасти згадував батька, згодом переймом вертав до нього думками, а врешті викинув із голови. Бо відчув смак грошей — малознаний, дражливий, ненаситний, запаморочливий. Працював у двох ресторанах, мив посуд: в одному від шостої вечора до опівночі, а в другому — з дванадцятої ночі до світанку. Але час на сон мав. Та й «живі», як казав, бо відразу після зміни отримані, гроші, яких раніше ніколи не заробляв, тепер кишеню гріли.

У них із батьком на Волині було що попоїсти, у що вбратися, чим обробляти поля й городи, але як воно — купувати щось більше, ніж треба, Ярослав не відав. А тут пізнав. І це його звабило, наче дівку, що побралася з омріяним багатієм. А що далі? Оте «далі», коли є надміру, мало кого цікавить…

Надія Ярославові рідною так і не стала. Ні близькою, ні небайдужою — ніякою. Вона собі вигадала, що, прийнявши пожити під свій дах колись покинутого сина, зможе спокутувати чи бодай забути всі свої провини та зажити ще легше і безтурботніше. Однак…

Де те небо чисте й невагоме? Коли таким було?..

А що вже про землю задубілу казати…

Ярослава мало цікавили вчинки матері, він над тим не замислювався. Не старався з нею зблизитися, не розпитував про роздуми чи наміри, бо мав з дитинства лише батька, був батюсевим. Ото ходив на роботу й утішався заробленим. Аж поки йому не наснився сон. Буцімто збирає він із татком гриби в дубовині. Що не гляне на знайду, а вона цілковито червива. Що не білий, то червами поточений. Не було такого в реальному житті Ярослава: збирали вони з батьком переважно молоденьких і не зіпсутих білоголовців!

Прокинувся молодик і задумався. Забув він про батька. Покинув надовго.

Нищиться його щасливе минуле, зогниває, як оті гриби зі сну. Мусить він додому вертатися. За білими та бурими лісовими красенями з батьком іти. Не червивими.

Але не мав Ярослав дому.

І батька більше не мав.

Нічийним, як і ненько за життя, почувався…

Доки Ярку не стрів.

Неймовірну.

Королівську…

Він знав, що Ярина його дочекається. Та не знав, що з дочкою. Коли зайшов у призабутий поліській двір, не сподівався торкнутися личка дитячого. А ще більше не вірив, що серце-родимку коло вушка «набачить». Щастя відчув невимовне! Його то дитятко! Він тепер батько! Батько! О, як же він цього хотів!

І вдруге Ярослав у Празі грошей підзаробив. Попри сліпоту. Й уже без материної помочі роботу знайшов: вона ж бо більше на розважальних закладах зналася. Влаштувався оббивачем м’яких меблів. На цю роботу його запросив давній знайомий, що не раз навідувався до ресторанів, у яких Ярослав мийником посуду працював. У меблевій конторі, як її називав беручкий поліщук, не один він, незрячий, трудився. Адже у Празі була школа імені професора Клара, як розповіли йому товариші в недолі, де такі, як Ярослав, навчалися всякого ремесла. До того ж із тисяча вісімсот якихось там років! Але якщо в давнину сліпих тут учили в’язати і прясти, згодом плести кошики та стільці, то тепер учні школи ставали і настроювачами музичних інструментів, і масажистами, і гончарями… навіть оббивачами м’яких меблів і палітурниками! Без роботи сліпі у Празі не сиділи.

«От би Україні такого Клара, — не раз думав Ярослав. — Але чеський професор, бач, неспроста присвятив себе допомозі сліпим: він і сам мав проблеми з зором, тож знав, як воно — жити в темряві. А в нас про когось знедоленого згадують хіба задля звітів…

За зароблені гроші Ярослав рішуче намірився викупити батькову хату. Та ще й тепер, коли мав кровиночку-спадкоємицю! Але не встиг він цього зробити. Не дали…

Не земляки.

Землячки…

Чеся була для Ярослава очима. Вона була його сонцем і небом. А ще — пташкою найдзвінкішою з усіх донині чутих. І піснею найбільш милозвучною. Найкращою музикою був для нього гомін доньчиного сміху. Найбільш жадане