Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
Ярина й сама не знала, звідки в неї бралися такі натхненні слова, що ними, як мжичкою, обсипала нинішній світанковий спокій.
— Яким сонцем, Славку, якими кольорами… ой, пробач, — ніби перепрошуючи, погладила короткими пальцями мужні груди чоловіка. Бо ж не бачив кольорів її коханий. Та вона йому розповість про все, що він попросить, про всі барви світу повідає, аби лишень слухав. Аби лишень хотів цього. — Небом яким! Яким добрим і щедрим небом життя нас задарює, Славку!
— Ярко…
— Шо?..
— Але я тебе не бачу…
— Ой, ну то й шо?!
— А хочу…
— То дивися, Славку. — Вона відкинула ковдру, стягнула з себе сорочину й отак, голісінькою, але геть невстидливою цієї миті, бо неймовірно закоханою, пред’явила себе любому серцю чоловікові.
Досі він цілував лише її вуста. І обіймав лише за плечі. Нерівні й покалічені. Але в купелі плотської жаги він, може, й не завважив усіх її вад. А мусив знати, яка вона. Ніхто того не знав, а йому вона довіриться до краю.
— Ярко, — прошепотів, обпершись на лікоть, бо справді намірився «роздивитися» ту, яка запросила його до свого покрову, у своє життя.
Вона два місяці носила йому найкращі наїдки, яких не смакував і в закордонах. Вона вислуховувала, як ніхто, крім батька, якого вже не вернути. Вона запросила його у день виписки з лікарні, окріплого тілом, але досі хворого душею, до свого дому на вечерю, і він зостався.
Він уже не хотів від неї йти.
Хоч мусив…
— Шо? — захлинулася боязню Ярина, бо зараз коханий ретельно обмацає її кривизну, яка могтиме назавше йому опротивитися.
— Дякую тобі…
— За шо?
— За тебе… таку… таку…
— Ой, Славку, то я тобі дякую! — перебила, не чекаючи відповіді: не знала напевне, чи хоче чути його правду. Бо що, коли вона буде аж надто улесливою?..
Він торкався пучками пальців її губ, підборіддя, далі — носа, щік, вух, волосся. Відтак — шиї…
— Гарна…
— Ой, Славку…
— Гарна-гарна, — шелестів, цілуючи «побачене»…
— Ох, Славку, не кажи нічого, прошу…
— Чого?
— Бо я боюся… Пробач…
— А ти не бійся…
— Ой…
— Довірся…
Зараз він «бачив» її груденята. Кругленькі, хоч маленькі, та пружні — чого ще хотіти?
— Гарні, — прошепотів, цілуючи в настовбурчені пипки.
— Ні, — зронила, важко дихаючи.
— Гарні-гарні, не нарікай, — усміхнувся.
І їй злегка відлягло…
Ярослав уже торкався її живота. Він ховався глибоко під нерівними й гостро випнутими ребрами та різко перетікав у так само надміру відстовбурчену лобкову кістку.
Ярина затамувала подих.
— Ярко…
— Шо? — її переляку не було меж.
— Чи можеш ти виносити дитину? — запитав прямо, водячи правицею її кістлявими боками.
Нічого, що мовлене ним прозвучало, може, й нахраписто. Ярина витримає все. Бо вона кохає по-справжньому.
— Можу, — відказала, бо була в цьому впевнена.
— Гарно, — відповів незрозуміло.
Він іще «розгледів» її ступні. Вони були невеличкі, але лежали на простирадлі одна вище, друга нижче. Проте Ярина більше не боялася. Тепер вона якнайшвидше хотіла розцілувати тіло цього ніжного, хоч такого великого супроти неї чоловіка і собі, заплющивши очі, поринути у світ його найтонших відчуттів, навдивовижу лагідних доторків. Вона хотіла віддячити йому за цю ніч. Навіть якщо наступної вже ніколи не буде.
2
Небо до Королівської виявилося прихильним. Ярослав лишився в неї ще на одну ніч, а потім іще на дві. Відтак поїхав.
Він сказав:
— Я зароблю за кордоном грошей і приїду. Ти ж знаєш, я мушу викупити батькову хату.
— Я знаю, — відповіла на те.
— Я приїду.
— А я тим часом мріятиму про сина…
— Нашого?
— Ну а чийого, Славку?! — всміхнулася, кокетливо стукнувши його по лівиці, хоча з її очей збігали сльози.
— Або про дочку, — додав він.
— Або про дочку, — підхопила вона.
— Ти серйозно кажеш? — перепитав.
— Чесне слово, — відказала.
— Ти мене й так ощасливила, Ярко.
— А я ще більше хочу.
— Справді?
— Чесне слово!
— Дякую, — присів навпочіпки та пригорнув її. — Бо я хочу стати найкращим у світі батьком. Таким, як був мій.
Запала мовчанка. Він так і тримав її в обіймах, як найдорожчу й найріднішу людину. Бо нікого ближчого в нього справді не було.
А за мить…
— Ум-м, — глибоко вдихнув, зачувши улюблений
