Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

Ця дівка випливла десь із підземелля й тихо, мов граційна пава, прошелестіла тонким шифоном, прямуючи до одного зі столиків. Туди кликали адміністратора, отже, вона — як-не-як начальник. Матвій заціпенів. Бо десь уже бачив цю кралю. Вона ще тоді йому так сподобалася, що довго її образ перед очима відрадними споминами спливав.

«Ох, чортяка, і красива, — рикнув про себе. — Де ж я її бачив, де?!» — здавив вказівними пальцями скроні, насупився.

Тим часом білокоса вродливиця, певно, аби цей навдивовижу гарний пан довго не мучився, сама поспішила йому на поміч. Ще хвилька, і заговорить до нього, і скаже, де ж вони могли раніше бачитися…

Ліліаниному щастю не було меж. Недарма вона ронила сьогодні тужні сльози й зарікалася саме цього п’ятничного дня зустріти кохання свого життя. А вона ж іще в полудень його запримітила! Іще вдень так сильно, аж до чорності, позаздрила негарній, косматій, невиспаній і змореній смуглявці, бо саме її торкався та пригощав ватрушками красень у білому жакеті. А мав би пригощати її, Ліліану, і не ватрушками, а якимись дорогими ресторанними смаколиками та несусвітніми екзотичними лакоминами.

І от він сам прийшов туди, де вона на нього чекала. Ох і приязна до неї доля! Ох і любить її небо! Бо зараз вона постарається так, як ніколи! Зробить усе, щоби цей ясноволосий «дарунок» лишився поруч, аби цей неймовірний красень назавше забув свою недолугу супутницю, не рівню йому, ой, не рівню!

— Чи все подобається вельмишановному пану в нашому клубі? — упевнено спитала.

— Ні, — спантеличив її Матвій.

— Що не так?! Скажіть, і ми одразу виправимо! — знайшлася неляклива адміністраторка.

— Не можу згадати, де я бачив одну прекрасну особу…

— Яку ж? — Дівчина вдала, ніби роздивляється люд, що потроху виповзав із-за столів до танців.

— Цю, що біля мене стоїть, — видав Матвій.

— Мене? — прикинулася здивованою Ліліана. Вона була переконана, що він сьогодні добачив її в парку на лавочці, таки помітив, даремно на себе нарікала…

— Тебе-тебе, — мовив усміхнено Матвій. — Як, до речі, звати?

— Ліліана.

— Ліліана… яке чудове ім’я! — відказав.

Дівчина глибоко та задоволено вдихнула: перший чоловік, який не назвав її Лілею. Це — знак, а він — принц із її мріянь, — втішилася.

— І все-таки де я міг тебе бачити, красуне? — знову поцікавився Доброжанський. Одне, в чому був переконаний, — то було давно. Бо її туманний образ виринав, ніби із закутків притупленої пам’яті. Але де це було і коли?

— Хай це залишиться загадкою, яку ми спробуємо розгадати згодом, — запропонувала Ліліана, натякаючи, що ця зустріч не остання. Вона має намір іще побачитися зі своїм обранцем, навіть якщо це не входить у його плани.

— Нехай, — хутко зголосився Матвій. — Вип’ємо?

— Ні, бо я на роботі. Але потім я із задоволенням складу вам компанію.

— Домовилися, — відповів Доброжанський, і цієї миті в його уяві сплодилася неймовірно жадана картина: вона, ця безконечно зваблива й самовпевнена краля, стоїть перед ним навколішках, її миловиде личко потопає у сльозах, а очі, спотворені слідами намоклої туші, з благанням дивляться на нього… І от вона, вбрана в дорогу шубку й такі ж недешеві сукню та панчішки, про які він для неї охоче подбає, молить його не робити «цього»… Вона просить… не бити її.

Яка чудова ідея!

Він-бо ще ніколи не здіймав руку на жінку…

Певно, це захопливо?!

Він іще не знає цього.

Тож мусить проекспериментувати…

— Ярко…

Ярослав, мов отой перший сонячний промінець, обережно сколихнув звертанням передсвітанкову розіспану тишу.

— Шо?..

Ярина не хотіла говорити. Вона воліла мовчати, так і не відкриваючи очей і не впускаючи у своє життя звичної буденності. Нині вона відзначала найбільше свято своєї молодості — кохання. Не те, що змусило б її печалитися через невзаємність і якого вона так остерігалася. А те, що проникло в найдальшу схованку її серця і, скидаючись на задиристе собача, яке заливчасто гавкає, ховаючись за господаря, аж скрикувало: «Ось вона — блаженна радість! Ось воно — справжнє кохання!» Цієї ночі Ярина була бажаною, як і будь-яка красива, без вад дівчина. Вона була любимою, цілованою… Їй не вірилося. Але то була правда.

Ярослав, її перший чоловік, такий дужий і такий красивий, нині лежав поруч із нею, в її хатині, під теплим укривалом із качиного пір’я, і стрічав новий день.

Вони стрічали цей день разом.

О, яке то було щастя!

Воно було невимовним…

— А ти мене ждатимеш? — запитав Ярослав.

— Ох, Славку, ти ще питаєш, — підтягла до грудей нерівні ноженята й невеликим кострубатим калачиком підсунулася до м’язистого тіла.

— Так ждатимеш, як ждав мене батько? — Біль Ярослава не стихав, тож мусив його проговорювати, виказувати, ділитися ним із цією диво-дівчиною, яка так щиро пообіцялася в усьому йому допомагати.

І допомагала…

— Ой, Славку, не знаю, як ждав тебе батько, але я