Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

— Не вірю, що ти так зробиш!

— Повіриш, як зроблю!

— І роби!

— І зроблю!

— А я… а я… до свекрухи твоєї їздити почну!

Наталя такого не чекала. Зрозуміла: сестра її — в пастці полюбовній. Треба відтіля її якось рятувати, на світ Божий витягати: до реальності — з позахмарності. Інакше не бачити Зіні добра: роз’ярілий чоловік направду закатує. А Наталка ж бажає сестрі тільки найліпшого. Щоправда, Зіна того не помічає… Зіна одну лише людину побіч себе бачить — Ярослава.

«Треба щось робити», — надумала Мальована Наталка. І зробила…

Ярослав помирав довго. Місяця півтора. Чахнув, як паросток, сонцем не зігрітий і дощем не политий. Покидали його сила та міць неугавно, напористо, не знав ніхто в окрузі, що робити і як бідаку рятувати. Одне знали: коли Мар’я Шолотиха на смерть комусь робить, то нічим уже тій біді не зарадиш. А те, що саме вона зі світу Ярослава звела, ніхто й не сумнівався. Не знали тільки — на чию просьбу цю гріховність учинила.

Тим часом Ярослав і сам не вельми за життя хапався. Повторював лишень: «То я заслужив так… То так правильно…»

А Ярина мовчала. Давно збагнула, що саме це її рятує, на ногах утримує, долу, як неживе опудало, не звалює. Бо коли вона мовчить, ніхто у вогонь оливи не підливає, не роздмухує її болю, не розпалює страждань, жару словесного не наганяє, плачу та зойків, як багаття, не розводить. Тому крик Яринин, стражденний і давкий, сидів у її душі, мовби псюка в буді. Тільки слово про розпач мовила б, знай, собацюра з хованки вискочив би й зачалося б гарчання. А Ярині того ґвалту не треба. Їй би з чоловіком погуторити… безслівно. Про любов свою сказати… мовчки. І подякувати, що трапився саме їй. Не ридатиме вона біля нього. Митями останніми впиватиметься, бо ж не сама, а з ним вона досі! З мужем, якого небо їй, наче манну рятункову, так своєчасно прислало…

Знала, що то все ненадовго.

Бо не буває великого й тривкого щастя.

Як і любові…

Те і те — є якийсь час… благодатний…

Ну, а далі…

Далі хай і втопиться Ярина в печалі, але не тепер. Подушки під голову найм’якіші чоловікові підкладала, сорочки й кальсони байкові на нього вбирала. І все кров, що невідь-чого сльозами лилася з хворобливих очей, якнайделікатніше витирала. І все мовчала. І все подумки цілувала… Серце-родимку — найчастіш…

— Ярко…

— Шо?

Тиша нічна хилитнулася, оком-місяцем угорі сіпонула…

— Ти мене пам’ятатимеш?

— Завжди.

— Як пом’ятуху варитимеш, часник додаватимеш?

— Ні.

— Додавай, бо тоді вона смачніша…

— Без тебе, Славку, вже нічого не буде мені смачним…

— Ярко…

— Шо?

— Зла на мене не триматимеш?

— Ніколи.

— Справді?

— Чесне слово!

— Дякую…

— То я тобі дякую…

— Люби її… Нашу доню…

І він пішов…

Не на п’ять літ — назавжди.

І вона пішла.

У безмовність.

Але повернулася.

Коли Чеся заговорила вже про свою любов. Першу…

Чеславі виповнилося дванадцять.

— Чесю, а прийди сьогодні, хочу намалювати твій портрет! — покликав дівчинку Трійця-художник, крадькома зазираючи з-за паркана.

Мала Королівська знала, чого він так робить, — недолюблювали дядька Мішку в селі. Пив багацько оковитої. Тому часто й не віталися з ним односельці, деякі зовсім відверталися, але коли треба було щось прегарне намалювати, то, знай, навіть до столу кликали. А відтак знову забували, знову не віталися або й відверталися. Тому він зазвичай таївся, непомітним бути волів.

— То що, прийдеш? — спитав чоловічисько, вбраний у старезні лахмани, ще й патлатий і нечесаний, густими кучерями, як бур’янами, зарослий. Навприсядки, згорбившись, до паркану обпершись, — зараз він на недорікуватого скидався.

Чеся підійшла ближче. Вона дядька Мішку, талановитого Трійцю-художника, не боялася. Вона до нього, як мало хто, добре ставилася.

— Очі в тебе, як в ангела, — додав. — Хочу їх намалювати…

— Хіба в ангелів карі очі? — перепитала Чеслава. — Мамка казала, що голубі.

— Бувають і карі. Головне — яке з них світло йде, — пояснив.

— А яке світло може з них іти? Хіба світло буває різнокольоровим? — не втямила дівчинка.

— О, ще й яким різнокольоровим! — затряс кудлатою гривою художник.

Видно було, що він невимовно вдячний цій гарненькій світлокосій дитині, яка не цурається його, горопашного, а балачку з ним розводить.

— І що, зеленим теж буває світло в очах ангелів? — запитала Чеся.

— Еге! Коли весною милуються…

— І фіолетовим? — Чесі подобалося Трійцю розпитувати.

— Еге! Коли грозою літньою тішаться…

— А синє світло буває в очах ангелів?

— І синє буває, коли зимове нічне небо споглядають…

— А коли літом милуються, то яке світло