Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко

Втім, після вдалого розіграшу секретарки настрій у Льохи покращився, тому що зранку було – ну просто гірше нікуди! Ще б пак: після того, як на минулому тижні у нікому доти невідомій Врадіївці два поганих менти і таксисти зґвалтували, а потім до напівсмерті побили якусь Ірину Крашкову,[38] там потихеньку заварювалася справжня громадянська війна як мінімум локального рівня. Учора народ навіть міліцейський відділок штурмував![39] Між іншим – із застосуванням «коктейлю Молотова». Оскільки в тихому українському «болоті» нічого подібного не ставалося за всі роки незалежності, керівництво їхнього телеканалу вирішило відрядити зі столиці групу в складі тележурналіста й оператора, бо філія в Миколаївській області справилася з роботою, м’яко кажучи, не надто добре.

Льоха ой як хотів скористатися цим унікальним шансом, щоб розкрити свої дрімаючі таланти! Він навіть готовий був відправитися в дорогу без оператора, з одною лише аматорською відеокамерою, яку спеціально виклянчив у тата і тримав у тумбочці робочого столу. Звісно ж, можна було зняти сюжет навіть на його улюблений смартфон Android, проте це видавалося Льосі несолідним. Ні, якщо професійному телевізійнику і знімати, то обов’язково на камеру! Нехай навіть на аматорську…

Проте керівництво затвердило для поїздки у Врадіївку іншого журналіста – пристаркуватого сорокарічного пердуна, який давно вже вичерпав усі свої творчі можливості. Льоха буквально оскаженів від такої несправедливості! Втім, вирішив не здаватися й битих дві години обстоював свою кандидатуру, перед ким тільки міг. Довше наполягати на своєму амбітний молодий геній української тележурналістики не міг: кур’єр привіз щасливчикам квитки на поїзд, і вони помчали додому збирати речі. Вони – журналіст і оператор. Два безталанні сорокарічні пердуни поїхали у Врадіївку, а Льоха лишився протирати штани й перебирати папірці у Києві.

От тому від учора юнак і перебував у глибокій жалобі. Щоб хоч якось розвіятися, час від часу діставав з тумбочки батьківську камеру, любовно погладжував та ховав назад. Зрозуміло, роботи було повнісінько, однак все це щоденна сіра рутина, на якій себе не дуже-то проявиш. А вже про творчість і говорити нема чого…

Шансе, доленосний зірковий шансе, де ж ти забарився?! Як же отак виходить, що повсякчасно ти всміхаєшся іншим?… От взяти для прикладу хоч би Ольгу Сніцарчук з 5 каналу: варто було білоцерківським спортсменам лише трохи пом’яти її та збити окуляри з її цивільного чоловіка Влада Соделя,[40] як ця журналістська парочка прославилася на всю Україну! Тепер їхні імена у всіх на слуху, одні заступаються за побитих, інші засуджують. Але це безумовна слава: вони стали героями теленовин, газетних статей, блогів і соціальних мереж… А чим Сніцарчук і Содель кращі від нього – Льохи?! Та нічим!!! Чому ж тоді шанс усміхнувся саме їм?… Але ж усміхнувся.

А ти, Льохо, поки що перекладай в редакції папірці. А потім піди розбиратися з цим прибацаним клієнтом та з його дурнуватим відео… Ні, годі: треба прогнати цього довбня до дідька лисого! Тоді хоча б на подяку Лапочка піде з ним на пиво й поцілує в щічку. Щодо решти… Льоха, ясна річ, жартував – просто йому неймовірно подобається обурений дівочий вереск. Але якщо серйозно, то ще зі старших класів школи він засвоїв простий принцип: не трахайся там, де живеш, і не живи там, де трахаєшся! Загалом, зі службових романів нічого путящого ніколи не виходить. Тим більше, із секретарками з першої приймальні…

От взяти хоч би батьків. Свого часу його мамуся захомутала його прибацаного татуся, кинувши заради нього попереднього бахура – свого колишнього шефа. Ясна річ, солодку парочку коханців поперли на фіг з роботи. Тоді саме розвалювався СРСР, з роботою було кепсько. Отже, обидва довго поневірялися, доки стали на ноги. Але дитинство їхнього єдиного синочка Льохи було безнадійно зіпсоване безгрошів’ям. Чого юнак, між іншим, не міг вибачити батькам і досі…

Розмірковуючи на подібні теми, Льоха підійшов до прохідної й побачив там боязкого «ботаніка» у величезних окулярах і жахливо зім’ятому, немовби пожованому одязі. Це ходяче нещастячко безглуздо переминалося з ноги на ногу під пильним поглядом товсточеревого охоронця.

– Це ви щодо відеозапису прийшли?

– Я… – несміливо мовив «ботанік». – А як вас звати, перепрошую.

– Льоха.

– Ага! Отже, Олесь…

Льоха скривився так, що бідолашний «ботанік» аж відсахнувся, і проскреготав з ненавистю:

– Ніколи… чуєте?! Ніколи не називайте мене Олесем!!! Я – Льоха, і все тут! І закрили тему!.. І годі про це…

– Ну, гаразд, гаразд! Льоха, то й Льоха. Перепрошую.

«Інтелігент довбаний!» – з ненавистю подумав тележурналіст і мовив доволі стримано:

– Ну що ж, пішли в гостьову кімнату, там і поговоримо.

– А я думав, мене прямо на канал запросять! От навіть паспорт із собою приніс, якщо до вас перепустку потрібно буде виписати.

– До нас на канал… – зітхнув Льоха й подумав, що перед ним не просто непристосований до життя інтелігентний «ботанік», а справжнісінький дурень. На канал він пройти захотів, бачте!..

– То куди підемо?

– Зрозуміло, у гостьову кімнату, – огризнувся Льоха й хоробро штурхонув ногою двері з протилежного від будочки охоронця боку. Коли розташувалися у гостьовій кімнаті за порожнім довгим столом, тележурналіст напустив на себе настільки поважний вигляд, немовби був