Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
Життя скінчилося…
Епілог 1Як велено, так і зробимо
– Дивне якесь самогубство виходить.
Молоденький лейтенантик переводив замислений погляд з начальника на труп і назад.
– Га?…
Капітан відірвався від записів у блокноті й запитально глянув на підлеглого.
– Дивне якесь самогубство виходить, кажу.
– І що ж дивного ти тут бачиш, лейтенантику?
– Та ви самі поміркуйте, товаришу капітане! Візьміть хоча б оці сліди крові на його сорочці спереду.
– Кров?… Ну так, кров. І що з того? Людина кинулася із даху дев’ятиповерхового будинку, он скільки кровищі натекло – ціла калюжа…
– Так, згоден. Але кров натекла калюжею біля голови, а ці от довгасті вертикальні сліди на сорочці попереду й кілька крапочок на штанях могли залишитися, якщо кров, приміром, ішла носом, коли він сидів.
– Хто сидів – труп?!
– Ну так!!!
– Труп сидіти не може, тим паче звалившись із даху дев’ятиповерхівки.
– Ну, коли труп був людиною… Тобто, коли потерпілий був іще живий.
– Ну то й що?! Подумаєш, ударився десь, доки на дах забирався! Розквацяв ніс, присів на парапет і…
– Товаришу капітане, але ж я тільки-но сам, тобто особисто, оглянув і дах, і парапет! Немає там слідів крові! Хоч би крапля якась задля сміху…
– Ну, не знаю, – капітан розвів руками в надії, що лейтенантик відчепиться від нього, однак підлеглий продовжив:
– Далі, знайдена в його кишені записка…
– Ну, записка – і що з того?! Звичайний передсмертний лист…
– І зовсім не звичайний! Текст підтягнутий до верхнього, явно відірваного краю аркуша, хоча унизу вистачає вільного місця. Складається враження, що це лише кінець більш довгого листа.
– Та ну, лейтенантику, таке скажеш!..
– Гаразд, а ручка тоді де поділася?!
– Яка ще ручка?
– Та сама, якою він записку нашкрябав! То де?…
– Де, де?… В Улан-Уде!!! – капітан потихеньку починав злитися, але молодий дурбелик не звернув на це ніякої уваги:
– От і третя чудасія: ручки немає, тієї, якою він…
– Далася тобі ця ручка! Загубив по дорозі. І що з того?
– Четверта чудасія: місце самогубства.
– Місце?! А тут що дивного?! Місце як місце – асфальт біля стіни багатоповерхівки…
– Я не про це. Ми вже з’ясували, що людина не із цього будинку.
– І що ж?
– Дивно виходить: в одному місці написати листа, відірвавши й десь загубивши верхню частину, там же вдаритися носом так, щоб юшка з нього пішла, потім пертися у зовсім інше місце, щоб уже там кинутися з даху. А чом би не вчинити самогубство у своєму ж власному будинку, навіщо неодмінно в чужому?!
– Ну-у-у, звідки я знаю… – капітан пошкрябав маківку. – Може, не хотів, щоб його труп сусіди бачили… Та мало чого – він же явно напідпитку був, ти понюхай-но, як від нього спиртним тхне! От і занесло бозна-куди. А може, у його будинку вихід на дах був перекритий, ти про це подумав?
– П’ята чудасія: як загиблий на дах проникнув, якщо ключа від замка з горищного люка в нього немає?
– Та мало як! Може, замок уже був відкритий… не закритий, тобто.
– Не думаю, товаришу капітане. Замок же навісний, якби висів незамкненим просто так, його б давно вже вкрали. Чи ви наших людей не знаєте? Вони ж поцуплять геть усе, що погано лежить!
– Знаю. А тепер от і про твою шкідливість уже знаю трішечки.
Лейтенант хотів продовжувати – приміром, вказати, що на зап’ястках рук загиблого видніються сліди явно від кайданків. Але щось у тоні начальника його насторожило.
– Замовк, лейтенантику? – капітан зміряв підлеглого презирливим поглядом, посміхнувся. – Ну, от і вірно вчинив! От і надалі помовч.
– Але товаришу капітане!..
– Послухай, лейтенантику, можливо, ти дуже хочеш вічним лейтенантом залишитися?!
– Тобто як це?…
– Та отак! Починаєш зараз службу лейтенантом, от і до самого виходу на пенсію погони лейтенантські на плечах носитимеш. Цього хочеш, еге ж?! То я залюбки можу тобі це влаштувати. Згадай, що незабаром переатестація.
– Але товаришу капітане!.. Я ж не для того!..
– Лейтенантику, тебе навіщо зі мною на виїзд послали, га?!
– Щоб я досвід переймав…
– Саме так! Тож переймай мій передовий досвід, допоки…
– То я ж і переймаю саме…
– Ти вумничаєш, лейтенантику!!! Вумничаєш. А це геть зовсім інша штукенція – вумничання. Тож залиш-но свої дурнуваті думки при собі й переймай краще мій передовий досвід,
