Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
«Ботанік» знову заходився плутано пояснювати щось, але тепер Льоха його не слухав. Сумніви в душі перетворилися на впевненість: фейк, жалюгідна підробка, грубий розіграш!!! Хтось прогулявся на дах, походив там і назад повернувся. Цей жалюгідний ідіот або піддався на розіграш, або ж сам усе і зрежисував. Попросив знайомих зіграти перед камерою непоказний сюжетик, на який не забракло фантазії. Швидше за все, саме так і є! Ах, він бачив, як людина звалилася за край даху і зникла! Бачив – але не відзняв!!! Ага, аякже…
Однак уголос Льоха сказав щось зовсім інше:
– Ну що ж, шановний, ви принести просто колосальний за силою та переконливістю матеріал!
– Правда?… – «ботанік» аж розплився в щирій посмішці й поправив окуляри, що з’їхали донизу по переніссю.
– Ну, зрозуміло! Ми неодмінно проведемо журналістське розслідування й запросимо вас на оприлюднення результатів.
– Правда?!
– Ви на прямому ефірі колись бували? Ні?… Тепер побуваєте.
– Ой, ви що… Така честь!.. Тим паче, на моєму улюбленому каналі.
– Дрібниці, дрібниці.
– Та як ви таке можете говорити?! Це для вас дрібниці, а для мене…
– А для вас це свято. Тому пропоную відзначити його як годиться.
Льоха підійшов до серванта, зробив вигляд, нібито шукає в нижньому відділенні, й видобув звідти почату півлітрівку.
– Ось! Стоїть і тільки на вас чекає. Як щодо горілочки?
– Ой… Якщо вже пити, то я віддаю перевагу натуральному й потрошку.
– Але за ваш майбутній ефір можна б і горілочки, хіба ж ні?!
– Не знаю, не знаю…
– Між іншим, горілка – це дуже правильний журналістський напій.
– Ну добре вже, давайте горілки.
Пастка захлопнулася. Льоха витягнув із серванта дві чашки, тарілку й пачку галетного печива (все це зберігалося на випадок, якщо хтось із гостей телеканалу захоче потішитися чайком або кавусею).
– Вибачте, чарки в гостьовій кімнаті не передбачені, тож питимемо із чашок. Втім, усі справжні «акули пера й мікрофону» п’ють правильний журналістський напій з чашок.
– О-о-о, як романтично! До того ж, я не вибагливий, головне, щоб людина хорошою була, з великої літери – «Людина»!.. Тільки дивіться, багато не наливайте.
– Ну так, ми ж суто символічно, на денцях. Чисто за успіх.
Горілку Льоха наливав на серванті, при цьому непомітно для візитера сунув ліву руку в кишеню, вичавив із блістера й спритно вкинув у ліву чашку дві таблетки. Подумав при цьому з ненавистю: «От тобі, сволото, за те, що хотів надути мене із твоєю липовою сенсацією!»
Потім переставив частування із серванта на стіл і виголосив пишний тост. Почав із сентенції про те, що журналістика сіє розумне, добре, вічне. По ходу підв’язав кілька веселих випадків з життя телевізійників. Загалом, розтягнув мову хвилин на п’ятнадцять. Нарешті мовив: «Цікаво, там у наших чашках горілка ще не закипіла?» – після чого грайливо заглянув туди. Переконавшись, що обидві таблетки повністю розчинилися, передав ліву чашку «ботанікові». Цокнулися, випили.
Загалом, справу було зроблено, однак треба ще почекати, доки пійло засвоїться. Для цього довелося змусити візитера не тільки закусити печивом, але й випити повторно, «до пари» (зрозуміло, тепер уже чисту горілку, але так навіть краще). Тільки після цього Льоха вимкнув і запакував лаптоп, а також пляшку із рештками горілки (при цьому непомітно дістав із сумки зачохлену батькову відеокамеру), виніс у коридор речі й попросив літнього охоронця:
– Чуєш, батю, я тут зараз гостя проведу й миттю назад повернуся, то нехай ця байда у тебе на посту полежить, га?
– Не можна, – відрізав охоронець.
– Ну, батю, я ж працівник каналу!..
– Однаково не можна.
– Так що мені, тягати цю сумку з собою?!
– Залишіть у гостьовій кімнаті, я простежу.
– Ну дивись мені, батю…
– Я тут перебуваю невідривно.
– Заметано! До речі, коли прийде прибиральниця, скажи їй, щоб вимила пару чашок і тарілку з-під печива в гостьовій кімнаті. Тільки не забудь!
– Не забуду, не хвилюйтеся.
Льоха повернувся в гостьову кімнату, поставив сумку під стіл і звернувся до «ботаніка»:
– Ну що ж, гарного потрошку, а мені час і до роботи ставати.
– Так-так, розумію! Ви, Льохо, людина зайнята, на мене вже стільки часу витратили… А я собі додому поїду потихесеньку.
Було помітно, що візитер вже злегка «поплив», тому тележурналіст мовив з показною дбайливістю:
– Флешка нехай побуде у мене, я маю гарненько попрацювати з вашими матеріалами в плані якості відеозапису.
– О, так, зрозуміло, я розумію! Ви – професіонал! Працюйте.
– От і домовилися. Я вам передзвоню щодо наступної зустрічі.
– Буду терпляче очікувати на ваш дзвінок.
Оскільки «ботаніка» зовсім не збентежив той факт, що телефонами вони не обмінювалися, тележурналіст зрозумів: міркує він уже слабко – отже, таблетки потихеньку почали діяти.
– Тоді пішли, я вас проводжу.
– Так-так, красно дякую, Льохо! Ви такий люб’язний…
В
