Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

Тоді Шапочка веде мене до себе, тикає в руку якунебудь книжку, а сама береться за еспанщину або анатомію. (Вона студіює також анатомію, й теж не відомо, на віщо. В неї атласи, мапи й підручники анатомії, як у студентів-медиків.)

Я вже знаю: була сварка в Марії Пилипівни з Семеном Семеновичем. І мені раз-у-раз пригадуються слова Шапочки про «ухажорів», що намотують косу на руку й б'ють передками чобіт у живіт.

Я користуюсь такими випадками й обережно веду свою лінію.

І от раз складається така розмова:

— Як чудно! — кажу я таким тоном, ніби що-йно багато міркував про те, що наміряюся сказати. — От розумні, інтеліґентні люде свідомо ставляться до всього в життю. Але невже ні інтеліґентність, ні свідомість нічого не варті?

Шапочка, чекаючи, дивиться скоса в мій бік. Між иншим, вона дуже скупа на слова й завсіди вимагає від мене, щоб я говорив коротче, не по-адвокатськи, а просто по-людськи. Я закурюю й кажу далі:

— Через що інтеліґентні люде не вживають розуму на щонебудь инше, як принципіяльні суперечки та голі теорії? Наприклад, така річ, як шлюб. Як шаблонно, без розуму і, в суті, жахливо складають інтеліґенти своє родинне життя! Ну, хай селяни, робітники, купці або наші прадіди так складали, це зрозуміло! Страх перед традицією, відсутність критики, аналізи, инші завдання шлюбу!

— Ближче, ближче до справи! — хмуриться Шапочка.

— Я кажу, Ганно Пилипівно, про те, що ми, інтеліґенти, вміємо тільки теоретизувати, а проводити в життя, в діло, наших теорій ми не любимо й не можемо. Ми знаємо й бачимо, що дідівський спосіб творення шлюбу постарівся, що ми переросли його, що він шкідливий для нас, що він нас тисне й калічить, як пляшка, в якій хтонебудь захотів би викохати диню…

— Ніхто в пляшках динь не викохує. Приклад невдалий!

— Згоджуюсь! Отже знаємо ми це, маємо навіть теорії, як поліпшити, а як прийде до діла, ми звертаємось до старого, до шаблону, до бабці та дідуня. Закохуємось, вінчаємось, себто, обплутуємо себе законами, далі родимо дітей і ними преміцно приковуємо себе одне до одного. І тільки згодом починаємо приглядатись, з ким це звела нас доля. І, розуміється, в більшости випадків знайомство виходить не з приємних. Часом випаде щаслива комбінація, але переважно подружжя — каторжники, прикуті до тачки. От, навмисне переберіть у пам'яті всіх ваших знайомих, чи в багатьох родинах є щастя?

Шапочка не перебірає, але за те чудно-пильно зупиняється на мені поглядом.

— У чому ж причина, на вашу думку? — невважно, хмуро кидає вона.

Мене трохи ніяковить її чудний погляд. Він не відповідав образові, який малювався в казці. Вона не так повинна б слухати мене.

— Треба творити шлюб, Ганно Пилипівно. От у чому вся причина. Творити свою любов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, впертостю, гордостю. От ви закохані в когонебудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хиба це є підстава для шлюбу, для народжіння нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для творення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини.

— А ви вже робили такі… експерименти? — чудно питає Шапочка, дивлячись на мене зпід-лоба, притулившися спиною до ширми й заклавши руки за спину.

— Та-ак… Власне, так, як треба — ні. Бувала закоханість, близькість, але жити разом, пізнавати в життю, творити це життя, ще не довелось.

— Розуміється! А теорію маєте? Чого ж ви не проводили її в життя?

— Не завсіди це можна. І не зо всіма.

— Ага, не зо всіма! З деякими можна инакше?… Можна, наприклад, звести з розуму, погратися й покинути? Так?

Її очі дивно блищать і, як мені здається, зизом дивляться; усмішка поломана, тонка, негарна. Тут щось непевне. Не так, не так я говорю, не так вона приймає мої слова. Мені вже неприємно, що я зачепив цю тему. Неприємно, образливо, жаль чогось хорошого, чистого.

— Через що ж ви з такою ворожостю приймаєте мої слова, Ганно Пилипівно? Що в них злого?

— Через що? Добре! Я дала собі слово не втручатись у ваше життя. Ходите до нас, ну, й ходіть собі, мені це байдуже! Але я не хочу, щоб мені говорили хороші слова в той час, як… Скажіть, ви на весну цього року були в Криму?

«Клавдія Петрівна!»

— Так, був.

— Ви почервоніли. Це добре! Ну, словом, я сама вам розкажу. Ви були там з одною… женщиною, жінкою якогось архітекта. Ви її звели з розуму, вирвали з дитиною від чоловіка, завезли, а коли вона надокучила вам, ви покинули її саму там, без ніяких засобів, хвору, з дитиною від вас. Вона хотіла стратити собі життя, але ви не зволили навіть одповісти на телеграми, які посилала вам її сестра. Так?

Мабуть, мені на лиці занадто щиро виявляється здивовання, бо Шапочка зупиняється і трохи иншим тоном додає:

— Скажете, це неправда?

Я кудовчу від радости волосся, мну руками лице й, нарешті, голосно, з полекшенням сміюся.

— Ні, ця народна творчість мені рішуче подобається. Так от у чому штука! Ну, добре! Дозвольте ж мені розказати, як воно було у прозаїчній дійсности. Я не кажу, що я зробив добре, але… Ну, та судіть самі!

Шапочка слухає моє оповідання суворо, не перебиваючи, але, видно, даючи віру всьому, що я кажу.

Коли я кінчаю, вона довго, задумливо мовчить.

— Так, це трохи инакше! Але все-одно погано. Ну, годі про це! Колись иншим разом.

Потім ми довго й мирно балакаємо про инше. Шапочка не сердиться, не дратується; в її голосі чути втому й сум.

— Мені хочеться співати… — каже вона й іде в вітальню.

І цього вечора вона співає з репертуару Семена Семеновича старі народні українські пісні, подібні до серенад. Я заражаюся сумом її голосу й гарною, лагідною тугою простих, як інстинкт, мелодій. За вікном із шипучим шелестом хитаються вершечки дерев; порипує педаль під ногою Шапочки; долі на килимі перекидається кіт Мурза, лапками дряпаючи його китиці. Шапочка дивиться вгору, ніби молиться, розтуливши злегка вуста й випнувши наперед долішню щелепу,