Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко
Рука починає щеміти. Я зміняю позу, закурюю й думаю далі. Мені приємно, що мозок працює ясно, легко, й немає й сліду вчорашніх тяжких переживань.
Хтось стукає у двері.
— Якове Василевичу! Прийшла панночка. Просить вас принять.
— Увійди, Миколо! Яка панна!
— Приказали сказать: Ганна Пилипівна. Дуже треба бачить.
— Ага, добре! Скажи, зараз! Одягнусь…
З приємностю відмічаю, що ім'я Шапочки не робить на мене ніякого вражіння. Тільки через щось у потилиці дужче заболіло. Але це могло бути й од того, що я підвів голову.
Я одягаюсь повільно і стараюся зрозуміти, через що вона прийшла й за чим? Згадую вчорашні свої міркування в «Шато». Коли вона так цікавилася мною, боронила перед кимсь, коли так гостро осудила мене, значить, я не байдужий їй! Але сьогодні мені вже не досадно, не боляче, й не хочеться перевірити ці міркування всякою ціною, навіть пониженням. Коли б вона вчора прийшла, я, мабуть, наробив би дурниць.
Потилиця болить що раз дужче. Ноги й руки як чужі. Голова так горить, що, здається, коли б я був у темній хаті, то побачив би в дзеркалі над своєю головою ясне коло, як над головами святих. Але думка, як і перше, чиста, легка, бистра.
Намагаючись не робити різьких рухів і несучи голову рівно, я йду в кабінет. Шапочка стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Вона в усьому білому, в капелюсі, і з торбинкою. Повільно обертається і, трохи зпід-лоба дивлячись, каже:
— Я прийшла сказати вам, що… щоб ви не брали до серця моєї вчорашньої поведінки…
І чи то з цікавостю, чи з турботою приглядається до мене й додає:
— Який ви блідий! Що вам?
— Нічого, Ганно Пилипівно! Прошу сісти!
Я не подаю їй руки й сідаю за стіл, а вона в фотель по другий бік столу, не зводячи з мене очей.
— Ви маєте дуже добре серце, Ганно Пилипівно, але я, запевняю вас, тепер цілком спокійний.
І холодно, просто дивлюсь на неї. Тепер мені видко, що її вилиці трохи випнуті, щоки худорляві, губи могли б бути трохи більше свіжі. Вся вона неначе менша тепер, більше звичайна, буденна. Так, очі великі, сірі, але нічого особливого в них немає. На тілі в вирізі грудей — червоненькі цяточки. Вона, видно, трохи спітніла. Це неприємно.
— Мене, власне, послала до вас сестра Маруся, — несподівано й почервонівши каже вона.
— В такому разі я беру свої слова про вашу добрість назад, і находжу, що ви дуже слухняні.
— А ви невеликодушні! Коли б мені не було жаль вас, я б не прийшла.
— Я знову мушу змінити думку про вас: ви жалісливі, а, крім того, й непослідовні.
Шапочка з деяким дивуванням поглядає на мене.
— В чому ж я непослідовна?
— Коли ви маєте мене за мерзотника…
Шапочка з досадою морщить ніс, але я кажу далі:
— … а мати за такого ви мене повинні, бо це так і є. Жалувати вам мене неварт.
— Значить, ви самі маєте себе за мерзотника?
— За кого я сам себе маю, це инше питання. Але, на ваш погляд, я безумовний мерзотник.
— Мій погляд якийсь особливий?
— Ні, звичайнісінький, загально принятий. Крім того… Дозвольте й мені завдати вам декілька питань.
— Прошу!
— Тільки не думайте, що я завдаю їх із якогось поганого почуття до вас. Ніяких почувань у мене нема. Я просто хочу показати вам на вашу неконсеквентність. Скажіть, із яких засобів ви живете?
— З власних.
— Ви добули їх працею?
— Ні, вони мені дістались, як спадщина від батька.
— Батько був поміщик?
— Так.
— От бачите!
— Я нічого не бачу. Що ж я повинна бачити?
Потилицю починає крутити біль, схоплюючи, як кліщами, виски. Хочеться лягти й заплющити очі. Я помалу й байдуже кажу:
— Коли сам я не заробив, значить, або вкрав, або вишахраїв, або відняв силою закону. Але це все в суті те саме.
— Так, я це знаю. Але я все це верну тому народові, який дав мені.
Я мимоволі посміхаюсь.
— Коли віддасте? Тоді, як зробитесь відомою співачкою? Тоді про народ не думають. Поки ви дійдете до своєї мети, ви розгубите свої добрі наміри. Це в будуччині. Я теж, може, в будуччині хочу віддати народові всі здобуті невласною працею гроші. Звідки ви це знаєте?
Шапочка помалу червоніє і стає дуже гарною з своїми стисненими бровима.
— Але ж є якась ріжниця між чесними й нечесними людьми, — нелоґічно перестрибує вона.
— А що таке «чесність», «нечесність»? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціяльного ладу, Ганно Пилипівно. Закони життя — це инша річ… Але, вибачте, я мушу лягти, голова дуже болить.
Я обережно підводжусь і простую до канапи. Шапочка теж устає й навіть, здається, хоче підтримати мене. Коли я лягаю, вона зараз же прощається й іде собі, не хотячи турбувати мене.
Я не тримаю її. Мені все-одно. Голова палає, її всю ломить біль. Думати важко. Лежу непорушно, горілиць. Думки мляві, втомлені, розрізнені. Все дурниця: і мораль, і кохання, й життя, є тільки — сам біль. Та ще хиба смерть. Через кілька десятків літ і я, й Шапочка, й міліони чесних і нечесних, розумних і дурних, рабів і панів, усі будемо лежати в землі і гнити. Чи варто ж ради такої коротенької хвилини хвилюватися, соромитись, виправдуватись? Рятуйся, хто може! От єдиний справедливий закон! На віщо мені якісь Шапочки з їхньою чесностю? На віщо якісь там гармонії? Бути мерзотником з дужими пазурами — теж не кожний зможе. Та й к чорту, і це не важно. Тільки б не було цього болю. Ладен навіть моральним стати, аби спинилася ця мука. Чого ж і моляться Богу та слухаються всяких припудрених?
Біль стає нестерпним. Я посилаю Миколу в аптику за бромом, міґреніном, за всім, що тільки знайдеться. Приймаю дві ложки брому, два порошки фенацетину, й біль потрохи стихає. Непомітно я засипаю.
Прокидаюсь… У кімнатті на долівці лежать смуги сонця. Болю немає. Я ввесь у поті, в тілі приємна слабкість і теплота. Заплющивши очі, я знов лежу і пригадую: та ж у мене була сьогодні Шапочка!
Солодкий холодок проходить по мені.
