Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко
А сьогодні, — вона сама прийшла до мене, вона, амбітна, соромлива, а я читаю їй дурну нотацію й мало не виганяю. І то через те, що трохи голова боліла. А я ж міг скористуватись цим, поговорити з нею, більше й інтимніще, ніж звичайно, стати ближче до неї.
Я зітхаю і з досадою кручу головою, як справжній п'яниця. І раптом чую тихий жіночий голос:
— Може подати чогонебудь, Якове Василевичу?
Я злякано розплющую очі і швидко підводжусь. Позаду канапи сидить Шапочка з книжкою на колінах, без капелюха, як у себе дома.
Я похапцем проводжу рукою по голові, розправляю вуса, зімняту бороду і встаю.
— Ви давно тут? — питаю хрипким голосом.
— Години зо дві.
Вона усміхається несміло, не знаючи, як тримати себе зо мною, як із здоровим, чи слабим. Я сідаю знову на канапу, кладу голову в руки й сиджу так, зігнувшись. Я ще не зовсім прочуняв і не можу опанувати свого хвилювання. Що їй сказати, коли спитає, що зо мною було? П'яний був, та й годі. І це вся моя хвороба, ради якої вона вдруге прийшла до мене? Вона, як сестра-жалібниця, сиділа от-тут біля звичайнісінького п'яного, паршивенького чоловічка.
— Знову болить? — тихо чується співчутливий і трохи суворий голос Шапочки.
Я кручу головою й потім випростовуюсь.
— Мені просто соромно. Дуже соромно.
— За віщо? — щиро не розуміє Шапочка.
— За все, Ганно Пилипівно. За багато. Від сорому я навіть не можу почувати як-слід радости від того, що ви в мене.
— — — —
Шапочка придивляється до мене й, нарешті, каже:
— Ви якийсь чудний. Тепер знову ніби инший чоловік. Ну, я вже мушу йти додому. На мене чекають і турбуються. Я відранку не була дома. А тепер хутко п'ята.
Я не смію задержувати її, дякую, ніяковію, почуваю себе смішним, дурним і несподівано для самого себе випалюю:
— А від справи Кубешки я, між иншим, Ганно Пилипівно, відмовляюсь. Я це рішив і дуже радий, що… що ви мені… взагалі… Словом, і за це спасибі вам!
Шапочка з непорозумінням слухає мене збірає на очі брови й сердито каже:
— Дуже дивно.
Після того вона йде в передпокій. Там скупчено одягає капелюха, бере торбинку і з прибільшеною недбалостю кидає:
— Заходьте сьогодні ввечері, як маєте охоту… Бувайте!
— Дякую! Неодмінно! Неодмінно!
Потім я довго ходжу по кабінеті.
Через що раптом така постанова щодо Кубешки? Але ні невдоволення, ні каяття нема; я почуваю навіть чудну сатисфакцію: ніби свідомо, ціною довгих зусиль, я розвязав якесь питання.
Перебиває дзвінок телефону.
— Слухаю!
— Це ви, Якове Василевичу?
— Я!
— З вами говорить Олександра Михайлівна.
— А-а, добридень, Олександро Михайлівно!
Вона хвилинку мовчить, ніби наміраючися сказати щось дуже важне, й, нарешті, каже:
— Як ся маєте?
— Та нічого, дякую! А в вас що добренького?
— Доброго мало!
— Як то?… Невже нічого не вийшло?
— Нічого!
— Та не може ж бути?!.. Що ж він каже?
— Та воно, знаєте… Він має рацію: тепер уже неможливо. Дуже був схвильований, прохав вибачення, навіть плакав.
— Але ж яка ганчірка!
Ми мовчимо. У трубці чути дихання Олександри Михайлівни. Вона, певне, хвилюється.
Але мені вже нудно від сеї історії, й нема ніякого бажання знову розводити її. Я зробив усе, що міг, хай самі собі дають тепер раду, як знають.
А вона, мабуть, хоче, щоб я знов насів на цього маруду.
— Він казав, що має намір іще раз із вами побалакати.
— Ага! З охотою, з охотою.
Певне, він і не думав мати такого наміру, а це їй хочеться, щоб я побалакав.
Знову павза. Дихання чутніще.
— Я теж гадаю, що коли б ви з ним іще раз поговорили, то він перестав би вагатись. Я не могла як-слід…
— Так, так, я розумію. Розуміється, вам незручно. Так, я з ним неодмінно поговорю!
— Будь ласка, Якове Василевичу! І треба б швидче, поки…
— Так, так, я з ним сьогодні поговорю. Навіть зараз.
— Простіть, Якове Василевичу, що турбую вас! Але треба вже остаточно вияснити. Мені це просто потрібно…
— Неодмінно, неодмінно.
— Ви до сьомої дзвоніть мені в бібліотеку на № 25–74.
— Добре, запишу… 25–74. Чудесно!
Вона дякує мені і прощається.
Я лаю себе. Ну, що ж я скажу цьому йолопові? І яке мені діло, власне кажучи? Що я нянька їм, чи що?
— Миколо! Ванну! Швидче!
Вже шоста, — треба поспішати. Я голюсь, беру ванну, думаю про Шапочку, про справу Кубешки, про багато инших річей і зовсім забуваю про Олександру Михайлівну.
Шапочка приймає мене таксамо, як і перше. Тільки Марія Пилипівна підсуває більше привітно й сердечно фурделики та рожеве варення.
— — — —
От несподіваний гість!
— Ти звідки? Та хоч капелюха скинь, чудна ти жінко!
— Ні, ні, я на десять хвилин, не більше. Не можна. Ху, душно, — бігла я по сходах. Ну, кажи швидче, що ти там нагородив Дмитрові! Це з твого боку негарно. Ти повинен був, принаймні, написати мені, що саме казав йому…
Соня обвіває хусткою розпалене, засмалене лице, цікаво озирає кімнату й часом зиркає на мене своїм іронічно-ласкавим поглядом.
Я оповідаю. Мені ніяково й досадно. Соня слухає мене суворо й уважно, їй лупиться ніс, і волосся наче побіліло, вигоріло.
— Так. Добре. Шкода, що не написав. Я мовчала, бо не знала, що саме ти розказав йому. Зпочатку він був дуже привітний, задоволений, а потім хотів, щоб я все розказала йому. А я не знала, що саме треба розказати… Багато було з цього приводу… Тепер він фотоґрафує мене, Андрійка й себе. Накладає фотографії одну на одну, щось мудрує, рівняє. Нудьга та й годі! Ну, добре! Треба поспішати. Я з його сестрою приїхала. Саму не хотів пустити, боявся, що бачитимуся з тобою. Всі мої листи він перехоплює. Сестрі, мабуть, наказав не відходити від мене ні на крок. Тепер вона в корсетниці, тут біля твого будинку. А я ніби пішла в маґазин. Ну, як живеш? Покоряєш серця, раюєш? Вона з тобою живе?
— Хто?
— Ну, хто? Твоя
