Острів Смерті - Такехіко Фукунага

допомогою були намальовані всі ці безживні картини, зіперті до стіни. Та й Ая-тян скидалася тепер на щось мертве, на привид. Поверх піжами на ній було пальто, але тремтячі, наче від холоду, руки й хисткі ноги не свідчили, що воно її хоч трохи зігріває. Її груди, спина й живіт уявлялися мені холодними, як у мерця. Вона вмерла вже тоді, коли зважилася на це, хоч і не здійснила свого задуму. А зараз переді мною був її труп, мумія, пам'ятник каяття. „Ая-тян, іди спати,— відповіла і я ласкаво — Я теж скоро ляжу”. А насправді мені хотілося сказати: „Ая-тян, умри. Я теж скоро умру”. Так наче я була ще жива.

„Що ви збираєтеся робити? Чого встали?” — питала вона, уклякнувши біля мене й поклавши свою руку на мою. Наші руки були однаково холодні, і я не відчула того холоду. „Нічого. Просто не спалося, і мені закортіло зайти сюди”. Вона глянула пильно на мене — її обличчя зблідло, волосся спало на щоки, а губи дрібно посіпувалися. „Ти — наче привид”,— сказала я. Очі Ая-тян блищали, і на мій жарт вона навіть не всміхнулася. Міцно стискаючи мою руку й нахилившись до мене, вона несподівано промовила: „Мотоко-сан, якщо ви поїдете, то й мене візьміть із собою”.

Хто розкрив мою таємницю? Хто передав їй ключ від мого серця? Тільки не я. Я мимоволі дивилася на її безживні уста, білі зуби й чисті очі, в яких проглядала впертість. В міру того як тепліла її рука, Ая-тян переставала бути мертвою річчю, а перетворювалася в живу людину, жінку. „Я — мертва, а вона живе,— міркувала я.— Я не маю права брати її з собою”. — „Ти маєш право вважати її мертвою річчю”,— підказувало мені в о н о. „Ні, вона — не мертва річ”,— думала я. „Вона — мертва річ”,— заперечувало в о н о.

„Мотоко-сан, візьміть і мене з собою!” — вигукнула Ая-тян і кинулась до мене. Обхопила руками, позбавивши свободи руху, і почала гладити по спині. Я дивилася на лампочку під стелею як на штучне сонце, як на щось моторошне. „Ая-тян, ти помиляєшся. Я нікуди не збираюся їхати. Яка ти чудна!” — „Це неправда! Навіщо ви мене обманюєте? Я все знаю”.— „Що ти знаєш?” — „Що ви збираєтеся їхати. Тому-то й понищили картини й попрощалися з Сома-саном. І думаєте, що я не здогадалася”. З очей Ая-тян котилися великі сльози і впали мені на коліна. Ми обидві тремтіли, але вже не від холоду. А тому, що нам обом треба було зробити вибір — кожному свій. У ту хвилину я могла знайти для неї заспокійливі слова, але я тільки гладила її по спині, ніби намагаючись відчути крізь піжаму й пальто тепло її тіла.

…Тримаючи в лівій руці чайник, а в правій — чашку, вона проходила між рядами потерпілих і запитувала:

— Кому води? Кому води?

Щоразу, коли хтось озивався або подавав знак рукою, вона ставила чайник на підлогу, наливала в чашку води й подавала нещасному. Декого поїла сама. Ніхто й не думав гидувати чашкою, якою користувалися всі. Нікого не вражало і її забинтоване обличчя. Чашка води з її рук повертала їх до життя.

— Дякую! Дякую!

Чайник був важкий, і роздача води так її втомлювала, що аж усе тіло боліло. Та вона повторювала в думці: „Завдяки цьому я живу. Завдяки цьому перебуваю серед живих людей”. Найважливіше було те, що ні вона, ні люди, що стогнали і страждали, не були мертвими речами. Тепер її вже ніщо не дивувало. З нещасними нерухомими людьми, які чекали тільки одного -порятунку, вона відчувала душевну спорідненість.

— Кому води?

Не всі озивалися на ці слова. Дехто вже не міг ворухнути рукою чи губами. Дехто вже не дихав цим застояним повітрям. Обличчя таких згодом укривали шматком білого полотна, а самих виносили на задвір'я. Та оскільки не вистачало робочих рук, то мертві ще довго лежали поряд з живими. А проте вона зверталася й до них:

— Кому води? Кому води?

Цим вона хотіла віддати їм останні почесті. Сама так вирішила. „Я не забуду того, що бачила. Не забуду голосів, якими озивалися до мене жертви”,— шепотіла вона, проходячи з чайником і чашкою в руках уперед…

Я не збиралася вводити Ая-тян в оману. „Вона вже все знає і тепер її не одуриш” ,— міркувала я. Завтра вранці (той ранок уже надходив) я напевне поїду звідси. В цьому Ая-тян не сумнівалася так само, як і я. Вона знайшла ключ від мого серця. А що це означає? Що вона поїде зі мною? Сама так сказала. Я обхопила її рукою за плече, її мокре обличчя здригалося на моїх колінах. „Усе красиве — недовговічне” ,— прошепотіла я, та мені здалося, що це торжествувало в о н о. У порожній майстерні й о г о регіт скидався на зойк.

ПОПОЛУДНІ

Дійшовши до дванадцятого вагона, Канае зупинився у дверях і взявся шукати вільного місця. Було їх тут більше, ніж у попередньому вагоні. Канае нагледів собі одне в порожньому відділі праворуч від проходу і вмостився коло вікна обличчям у напрямі руху потяга. „Слава богу, вже їду”,— мимоволі прошепотів він. Дорогоцінний портфель поклав на лаву, хвилину сидів замислений, а тоді встав і зняв пальто. У вагоні було парове опалення — біля вікна під ногами щось шипіло. Але йому й так було жарко, бо добряче поспішав, поки сюди дібрався. Пальто повісив на гачок, подумавши: знову накину на плечі, якщо буде холодно. І лише тоді вперше заспокоївся. Тим часом його зір раз у раз ковзав по краєвиду за вікном: мимо пролітали складські приміщення, сірі пустирі, безлюдні заводи, ряди будиночків. „Звідси Фудзіями я не побачу”,— подумав він. Зрештою, похмура погода, коли навколишній світ здавався каламутним, не настроювала на споглядання. Небо затягло густими хмарами, з яких от-от мав піти дощ або сніг і закрити собою все на світі. Вікно запітніло — певно, тому, що в вагоні було набагато тепліше, ніж надворі. Парове опалення діяло справно, бо й без пальта Канае не відчував особливого холоду. „Ох і хочеться побачити Фудзіяму!” — проказав він сам до себе. Адже милувався нею лише кілька разів. Токайдською залізничною лінією їхав уперше… Стривай, та чи це правда? Канае задумався. Таки правда. Вокзал Уено був йому добре знайомий, а от посадка на потяг на токійському від самого початку здалася незвичною. Канае