Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Нараз у дверях з'явилася жінка років сорока у вишуканому кімоно і, міцно стиснувши губи, зміряла гострим поглядом.
Канае не встиг і рота розтулити, як схоже на маску обличчя тяжко зітхнуло й випалило:
— Ми більше платити не можемо. Бо Аяко-сан уже не наша дочка.
Канае сторопів: зміст першого речення до нього не ходив, друге спалахнуло й затріщало в його голові наче феєрверк.
— Ви хочете сказати, що вам байдуже, жива вона чи мертва?
Приглядаючись до нього, жінка жестом руки запропонувала йому сісти. Канае стояв, як укопаний.
— А що вас привело сьогодні? — спитала вона холодно.
— Я вас не розумію.
— Може, ви й сьогодні скажете, що Аяко-сан потрібні гроші? Вас послав Йосіда-сан?
— Які гроші?! Ви гадаєте, я прийшов вимагати грошей? — спалахнув Канае.
— А хіба ви не від Йосіди-сана?
— Йосіди? А хто це такий?
Канае нарешті трохи опанував себе. Мабуть, вона вважає його за когось іншого. Видно, і жінка усвідомила свою помилку, бо нараз по її обличчю розлився спокій.
— Пробачте, що я вам наговорила грубощів. Річ у тому, що Йосіда вже не раз канючив у нас грошей для Аяко-сан. Останнім часом він не з'являвся, і я заспокоїлась, та коли служниця повідомила, що прийшов якийсь гість з приводу Аяко-сан, я згадала про нього. Очевидно, Аяко-сан давно порвала з ним.
Канае згадав повите таємничістю минуле Аяко Аймі, почуті одним вухом натяки про її душевну рану. Молода дівчина, що втекла з дому із своїм коханцем… То, може, його звали Йосідою?
— Я не маю з ним нічого спільного. Ви ж прочитали, хто я?
— Прочитала, — відповіла жінка, але на її обличчі не було виразу повної довіри. А зрештою, хіба можна вірити якомусь там редактору третьорядного видавництва?
— Я дуже спішу й забіг сповістити, що Аяко-сан начебто отруїлася в Хіросімі разом з художницею Мотоко Моегі, з якою жила на одній квартирі.
— Я вас не розумію…
Видно, до неї нічого не доходило, тому роздратований Канае вів далі:
— Аяко-сан спробувала накласти на себе руки. Про це говориться в телеграмі з Хіросіми. Я зараз туди їду.
— Накласти на себе руки? — перепитала жінка, дивлячись на Канае невидющими очима, ніби не збагнула, про що йдеться. А він кинув портфель на стіл і вийняв з кишені телеграму. Жінка взяла її.
— Невже це правда?
— Правда. Прочитайте.
Обличчя жінки зблідло.
— Вона померла?
— Ще невідомо. Тут лише написано, що вона в критичному стані.
Погляд жінки був неуважний. Її рука схопилася за спинку крісла. Та несподівано, ніби прийшовши до тями, вона побігла до дверей і вигукнула пронизливим голосом у коридор:
— Фусае! Фусае!
Здалека хтось тихо озвався, і жінка наказала:
— Скажи татові, щоб негайно прийшов сюди! Негайно!
Коли вона обернулась, її обличчя видалося Канае старішим, ніж досі.
— І чого така біда звалилася на нашу голову? — промовила вона мовби сама до себе.
— Я й сам не розумію, як це могло статися. І досі не можу з цим погодитись. Я навіть думаю, чи ця телеграма не помилка?
— А звідки ви знаєте Аяко-сан?
— Я її друг, — відповів Канае, але ця відповідь (певно, тому, що була надто швидкою) залишила в його душі гіркий присмак. Невже він і справді її друг? Чого ж тоді не наважився сказати, що любить її, а вона — його.
Все ще тримаючи телеграму в одній руці, а другою спираючись на спинку крісла, жінка дивилась на нього так, наче благала виправдання.
— Не пам'ятаю, щоб я чимось скривдила Аяко-сан. І навіщо їй було накладати на себе руки?
Канае відчув, як у його душі закипає гнів.
— Вона ще не вмерла! — кинув він.— Мені пора. Саме в ту хвилину прочинені двері раптом розчахнулись, в кімнату вбіг високий чоловік середніх літ у білому халаті.
— Що трапилося? Викликають під час прийому… Хто це?
Обличчям той лікар був навдивовижу схожий на Аяко Аймі.
— Я — друг Айко-сан. Мене звати Канае Сома.
Лікар кинув очима на гостя, потім на дружину,— здавалось, він почне їй докоряти. Жінка передала йому телеграму. Вона трусилась і щось мимрила.
— Що це таке? Без окулярів я не бачу.
— Прочитати? — запропонував Канае. Текст телеграми врізався йому глибоко в пам'ять.— „Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено в нашу лікарню й надано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі” . Ця термінова телеграма прийшла на їхню квартиру сьогодні о десятій годині ранку.
В кімнаті раптом стало тихо. Канае помітив, як дрібно затремтів лікар.
— Невже Аяко?..
У його голосі звучала недовіра. Та незабаром лікареве обличчя набрало такого вигляду, ніби в нього під ногами розверзлася безодня. Водночас побачив її й Канае.
— Вибачте, мені пора.
— А може, ще хоч трохи побудете? Розкажете про все докладніше…— силкуючись усміхнутися, лікар пропонував йому крісло.— Ми нічого не знаємо про Аяко, бо вона більше року сюди не показується.
— Я хочу сісти на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Щоб устигнути, мені треба мчати на токійський вокзал.
— То ви їдете в хіросімську лікарню?
— Так. А по дорозі заскочив до вас,— сказав Канае й рішучою ходою попрямував до дверей. Лікар потупцяв поруч з ним. Його дружина все ще стояла, зіпершись обома руками на спинку крісла.
— Я б теж поїхав, та вже не встигну на цей поїзд.
— Я сам упораюся. В усякому разі, подивлюся, що сталося. Буду в Хіросімі завтра вранці о пів на п'яту.
— Якщо в готелі вчасно похопилися, то, гадаю після промивання шлунку вони одужають.
Тим часом Канае вже був біля виходу. Присів на порозі й зашнурував черевики. Лікар стояв засмучений і дивився на нього.
— Жаль Аяко. Вона була на диво вперта, мене й дружину навіть не пробувала зрозуміти. Звичайно, в цьому є й наша вина, але вона за всяку ціну хотіла жити сама. Ще молодою зв'язалася з якимось пройдисвітом і зреклася нас. Та невже б ми її з'їли, якби вона повернулася? Так ні — соромилася. А хіба можна соромитися своїх невдач?
Канае підвівся і глянув на лікареве обличчя, на якому проступав насилу стримуваний вираз гіркоти.
— Вона нам така дорога. Молодшу доньку ми видали за між, а без неї сну спокійного не маємо. Я вас благаю: врятуйте її.
Канае відчув, ніби йому завдали найболючішого удару.