Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Навіщо… — почала Аяко.
— …так строго… — вторив їй Канае.
— …судити, — вела вона далі.— Сома-сан тільки злегка покартав мене.
Все ще блискаючи очима, Мотоко підійшла ближче до гостя та Аяко й сіла збоку, а потім випалила:
— Як тільки я приходжу Ая-тян на допомогу, вона відразу м’якне, правда, Сома-сан?
Спійманий на слові Канае хотів було щось відповісти, але раптом відчув, ніби потрапив у пастку. Підтверджувати слова Мотоко було нерозумно. Поки він роздумував, обличчя збентеженої Аяко було вкрите якимось дивним рум’янцем.
— І я добре розумію, що сучасна людина переживає кризу, — звертаючись до Мотоко, промовив Канае. — Звичайно, Аяко-сан не виняток з загального правила, але по ній цього не видно, чи не так? Здається, вона вміє жити й будувати життя на міцній основі.
— Хоча ви й романіст, але судите про людину поверхово, — нападала Мотоко.
— Мотоко-сан, ви сьогодні в поганому гуморі,— сказав Канае й зітхнув. Він не мав охоти сперечатися, а вщиплива іронія на його адресу як романіста зовсім його спантеличила. „Овва!” — подумав він і перейшов у оборону: — Я розумію ваш поганий настрій. Ви так напереживалися, коли помітили, що Аяко-сан утекла з дому. Але ж вона щасливо повернулася. То чи не краще було б, якби ви не накидалися на мене, а приязно всміхнулися?
— Можливо…— погодилась Мотоко і попросила Аяко приготувати чаю. Дівчина жваво підвелась і вийшла з кімнати.
— То як склалось того вечора? — запитав Канае.
— Опівночі повернулася.
— Де ж вона була?
— Каже, що сиділа на лаві в парку. Там заговорив до неї якийсь підозрілий чоловік, і вона побігла до постового, а потім на таксі приїхала додому.
— От дурненька! Не знає, що завжди причепиться п'яниця, коли сидиш сама.
— Певно, злякалася?
Мотоко кинула на гостя насмішкуватий погляд.
— Ви так гадаєте, бо судите про неї поверхово. І, напевно, жалієте її. А насправді Ая-тян чогось такого не боїться. І звернулася вона до постового не зі страху, а тому, що той чоловік докучав їй. Це ви, Сома-сан, лякливий.
Становище Канае знову погіршало.
— А ви?
Мотоко була незворушна.
— Я смілива, тільки не з собою, а з іншими. Та, мабуть, ви цього не розумієте. Коли позавчора Ая-тян кудись запропастилася, мене трясло від обурення, бо я не могла набратися духу. Від кризи мене стримує Ая-тян,— здається, я збагнула це того вечора. У неї міцніше коріння, ніж у мене. Коли вона щось вирішить, то не відступить, поки не досягне свого.
У цю хвилину відчинилися двері й повернулася Аяко із закипілим чаєм.
— Знову мене обмовляли? — проказала вона з невинним, як у дитини, усміхом на губах.
ОПІВДНІ
На ґанку амбулаторії Аймі, схожої на житловий будинок, Канае на мить замислився. За ґратчастими розсувними дверима було видно на канапі кількох пацієнтів, що чекали своєї черги. Канае зазирнув у віконечко реєстратури ліворуч за тими дверима.
— Ви в нас вперше?
Підвівши голову, на нього глянула медсестра в білому халаті. Канае трохи зніяковів.
— Я б хотів негайно побачити сенсея.
— Значить, ви не на прийом?
— Ні. В мене інша справа.
— Сьогодні великий наплив людей і я не можу обіцяти, що ви скоро його побачите. А що у вас?
Канае завагався. Але ж його справа не терпіла зволікання. Він поклав портфель перед віконечком і витяг з внутрішньої кишені піджака візитну карточку.
— Ось хто я. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити.
— Прийом починається зранку і в таку пору тут завжди багато хворих. Нема ради, доведеться вам зачекати.
Розгублений Канае обвів поглядом приймальню і побачив юнака, що сидів, обхопивши руками голову, літнього чоловіка з газетою, жінку в скромному кімоно і нарешті великий ієрогліф навпроти на стіні, що означав „гуманність”.
— А дружина сенсея вдома? Мені досить і її,— раптом похопився Канае.
Медсестра кивнула головою й віддала йому візитку.
— Тут недалеко від ґанку є боковий вхід. Зверніться туди.
Канае схопив портфель, швидко взувся і, щось сказавши на прощання, опинився надворі. Попід вікнами лікарського кабінету кам'яними плитами пройшов до бокового входу й натиснув кнопку дзвінка. По той бік шибок з'явилася молода жінка й відімкнула двері. Певно, це була служниця і то дуже привітна.
— Прошу, заходьте.
— Я хотів би побачити господиню. Ось хто я,— і Канае показав візитку, а тоді додав: — 3 приводу їхньої доньки.
Служниця начебто злегка спохмурніла, а тоді, вклонившись, залишила його в передпокої і зникла в глибині дому. Якийсь час навколо панувала тиша, а потім почулася легка хода — служниця знову повернулася.
— Пробачте, мені веліли запитати, що все-таки привело вас сюди?
Канае хотілося тупнути ногою з досади. Ледве стримуючись, щоб не закричати, він нарешті промовив:
— Я прийшов розповісти щось дуже важливе про Аяко-сан. Зрозумійте, мені ніколи. Навіщо ці формальності? Хіба господиня не могла б вийти сюди, якщо, звісно, вона дома?
Видно, служниця злякалася суворого вигляду Канае і знову щезла всередині будинку. Гість зиркнув нетерпляче на годинник. Була за дванадцять хвилин дванадцята. На пусті теревені часу зовсім не лишилося. Адже в цю мить Аяко, може, вмирає.
Знову з'явилася служниця й запросила Канае до кімната, та він заперечив:
— Можна ж і тут поговорити. Я дуже поспішаю.
— Так не годиться.
Не було іншої ради, і Канае перезувся в капці. Темним коридором його провели в затишну вітальню, теж похмуру. Канае обвів її поглядом: старомодні крісла, засклена шафа, вази для квітів, картини олійними фарбами, вікно з візерунчастими шибками.
— Зрозумійте, в мене обмаль часу. Поспішіть,— кинув він услід служниці.
Залишившись у вузенькій кімнатці один, Канае взявся нервово міряти її ногами. Видно, цей будинок не постраждав від війни. Та й, певно, уцілів під час великого землетрусу[25]. Здавалось, вітальня дихала старовиною. На стіні висів годинник з голубкою. Піч була газова, та в будь-який момент у ній можна було палити і дровами. Тоненький язичок газового полум'я
