Українська література » Сучасна проза » Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Читаємо онлайн Острів Смерті - Такехіко Фукунага
вдачі. Та, певно, і тебе спіткало нещастя, бо іноді ти теж впадаєш у розпач. Але ти молода і скоро зможеш забути своє горе й повеселіти. Я тобі співчуваю, але не думай, що простягаю тобі руку допомоги тільки з жалю, з сентиментальних міркувань. Скоріше тому, що я сама нещасна. Ти знаєш грецький міф про старого перевізника Харона? Цей Харон переправляє на своєму човні душі померлих через підземну річку на той світ. Мене повсякчас переслідують моторошні передчуття, тому іноді я ловлю себе на думці, що, може, й мені судилося бути таким перевізником. І ось мені здається, ніби я вмовляю тебе сісти в мій човен. Якщо це човен Харона, то краще було б, якби ти не сідала на нього. Та хіба ми знаємо, який човен вибрати? Зрештою, кожен з них несе нас назустріч смерті.

На цих словах М. замовкла, якийсь час дивилась у вікно, потім повільно повернула голову до А.

— Мабуть, я наговорила зайвого… То як тобі подобається моя пропозиція?

— Дякую,— тихо відповіла А., і її губи дрібно затремтіли, а по щоках покотилися великі сльози і впали на подушку.

— Та чого ти плачеш? — М. насупила брови — здавалось, вона не розуміє, чого А. заплакала. Вона вийняла з кишені халата носовик і простягла А. Та міцно схопила його разом з рукою.— Негайно витри очі!

— А хіба ви такі вже веселі?

— Страх не люблю плаксивих! — сказала М. і взялася силоміць витирати сльози А. Такого дружнього жесту А. не сподівалася, тому лежала непорушно. Сльозам не було кінця.

— Годі тобі плакати! То як, переїдеш на мою квартиру?

Витираючи хусточкою очі, А. кивнула головою.

— Мені все одно нема куди податися. Я саме думала, як бути далі.

— Отже, згодна терпіти моє товариство?

— Не смійтеся з мене,— відповіла А., широко розплющивши очі. На її обличчі ще було видно сліди сліз, а в очах і на вустах, здавалось, от-от заграє усмішка. Але А. не всміхнулась. Підвівшись на ліжку, вона несміливо перепитала: — То, значить, я можу скористатися вашою доброзичливістю?

— Яка там доброзичливість! Якщо ти покладаєш на неї великі надії, то потім розчаруєшся. На квартирі доведеться самій варити їжу. Господиня дозволяє користуватися її кухнею, але я найчастіше їм у місті, бо не маю охоти до

куховарства. То, може, ти візьмешся до нього?

— З радістю. Я люблю поратися на кухні.

— Невже? Тепер ти бачиш — я недарма питала, чи ти вмієш готувати омлет.

— Ви страшна людина! — ніби замахуючись рукою на М., сказала А. й засміялася. Це вперше за цілий тиждень.

М. почула її сміх. Юний голос А., здавалось, відбивався в кімнаті луною.

— І проти човна Харона ти нічого не маєш?

— Ні.

— Решту питань вирішимо пізніше. І речі твої перевеземо. А оплата за перебування в лікарні хай тебе не турбує.

— Але ж…— На обличчі А. раптом спалахнула тривога.

— Я чула, що директор цієї лікарні — знайомий твого батька. То, може, вони між собою дійдуть згоди? Чи ти проти цього?

— Як тільки можна, я б не хотіла здаватися на батькову ласку,— тихо сказала А.— Однак…

— Гаразд. Не переживай. Я добре знаю директора лікарні. У мене лейкопенія[29], і тому я регулярно буваю тут на обстеженні. А коли мені стає гірше, як от цього разу, мене кладуть у лікарню. Директор — людина дуже великодушна, і з оплатою я не мала особливих клопотів. Отож і за тебе замовлю слово — скажу, що пізніше розрахуємося. В усякому разі, тобі нема чого хвилюватися.

А. нахилила голову. Їй раптом здалося, ніби лампочка над стелею стала яскравіша. Та й М. відчула, начебто ця убога палата ставала привабливішою, коли з обличчя А. почала поволі сходити тінь зажури.

— М.—сан, це правда, що ви малювали мене?

— Правда.

— Коли?

— Ясна річ, коли ти спала.

— Покажіть мені ці малюнки.

— Не можу, бо на них у тебе обличчя, як у мерця. Покажу іншим разом, як перемалюю.

А. невинно всміхнулась і лагідно мовила:

— Якщо захочете, я завжди вам позуватиму.

М. кивнула кілька разів головою, а в глибині її блимнуло щось схоже на біль.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

З тонким томиком літографій у руці Канае Сома поспішав сходами на другий поверх будинку Нісімото. Коли на ґанку господиня сповістила, що дівчата вдома, і пропустила Канае всередину, він зрадів — видно, його вважають за доброго знайомого, якщо не проводять нагору.

Піднявшись на другий поверх, він ще з коридора гукнув:

— Це я, Сома! Я вам не заважатиму?

Двері кімнати в японському стилі відчинились і звідти показалось усміхнене обличчя Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. А ми працюємо.

— У таке свято? — пожартував Канае, проходячи в кімнату, і побачив у профіль за мольбертом у майстерні Мотоко Моегі. Аяко мерщій взялася прибирати із столика розкладені книжки й зошити.

— Мабуть, погано, що я перебив вам заняття?

— Та нічого. Які там заняття! Я тільки те й роблю, що балакаю. Але ж це не дає Мотоко-сан зосередитися. І я хоч-не-хоч мусила зайнятися книжками.

Сидячи на дзабутоні перед столиком і стежачи, як Аяко готує чай, Канае спитав:

— Котацу вже нема? Коли прибрали?

— Коли?.. Здається, минулої неділі.

— Я був би вам допоміг…

— 3 таким я сама можу впоратися. А вам, Сома-сан, доручу коли-небудь щось важче.

— Я завжди до ваших послуг. А без котацу кімната стала просторішою, правда?

У цю мить почувся різкий голос Мотоко:

— Тихше! Заважаєте.

— Мотоко-сан, добрий день! — привітався зніяковілий Канае.

— Даруйте,-перепросила Аяко.— Може, і ви перепочинете? Напевно, втомилися, вже так довго працюєте.

— Коли я малюю, то втоми не відчуваю. Та, мабуть, таки розвіюсь.

Відклавши пензель на робочий стіл, Мотоко ввійшла до кімнати й сіла поряд з Канае. Від неї пахло фарбою. Відсунувши обидві ноги вбік і зіпершись рукою об татамі, вона глянула на гостя.

— Дивно, що ви сьогодні завітали. Адже сьогодні не неділя!

— Але ж свято. День народження імператора. Довгожданий Золотий тиждень настав, то можна було б поїхати кудись на екскурсію.

— Сьогодні?

— Не обов'язково. Можна й найближчими днями. Взяти з собою бенто й вирушити. Як ви на це дивитеся?

— Бенто я приготую,— радісно промовила Аяко.

— Ага…— невиразно промимрила Мотоко і кинула погляд на книжку літографій.

— Що це таке?

— Літографії картин Бекліна. Пригадуєте, якось я обіцяв вам їх показати?

Мовчки кивнувши головою, Мотоко взяла книжку в руки й розгорнула на першій сторінці. Власне, то не був альбом літографій, а

Відгуки про книгу Острів Смерті - Такехіко Фукунага (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: