Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
– Ярино, ти забуваєш своє місце! Не упирайся, інакше я…
– Нагайку подати? – єхидно запитала дівчина.
Аяз у досаді замовк, бо нічого не міг їй відповісти. Адже чим би він їй не пригрозив, усе одно не зломить її і не налякає. А Ярині було байдуже, що за кару він їй може вчинити – її одночасно терзали і злість на свого кривдника, і страх перед ним, і бажання дошкулити йому. Але чим рабиня може дошкулити своєму хазяїну, Ярина не уявляла. Так вони обоє й мовчали, лише скоса поглядаючи одне на одного. Нарешті Аяз заговорив:
– Ярино, ти сподівалася, що я відпущу тебе, але якщо я це зроблю, мені доведеться піти слідом за тобою, бо ти забереш моє серце і спокій. Усі ці дні мене непереборно вабило до тебе, і я не міг зрозуміти чому, а вчора я намагався оволодіти тобою тому, що покохав тебе. Не усвідомлюючи цього, я бажав силою отримати те, що дарують тільки з власної волі, але до вчорашнього вечора я ніяк не міг зрозуміти, що вже давно кохаю тебе. І я зроблю все, щоб заслужити твоє прощення і домогтися твого кохання. І я сподіваюся, що ти пробачиш мені і з часом приймеш мою любов.
І вийшов.
Яринка ошелешено дивилася йому вслід – вона чекала від Аяза чого завгодно, але тільки не освідчення в коханні. А ще зрозуміла, що закоханий Аяз ніколи її не відпустить, а надії на звільнення немає – ніхто її тут не знайде, а втекти неможливо. І відтепер їй доведеться жити серед татар, долаючи домагання мурзи. Але освідчення Аяза чомусь сколихнуло душу. «А може, Аяз справді кохає мене? Ні, якби кохав, то не став би так мучити. Я для нього просто забавка», – з гіркотою вирішила Ярина. Раптом у пам’яті сплив Данило, згадалася їхня сварка, його гнів. «Данило знав, який Аяз жорстокий. Адже щось між ними сталося, раз він хотів його вбити. А я… Я зрадила Данила! Боже, що ж я тоді наробила?! Я ж сама, своїми руками зруйнувала своє щастя і навіки втратила Данила! Боже, я більше ніколи його не побачу!» Від цих думок на очі навернулися сльози, і Яринка, впустивши голову на коліна, гірко заплакала.
У наступні дні Аяз безуспішно намагався помиритися з Яриною, проявляючи неймовірні для його гордої натури смиренність і покірливість, а ще надзвичайну винахідливість. Але йому не те що порозумітися, але навіть нормально поговорити з нею не вдавалося: Ярина похмуро сиділа самотою в своєму наметі, а коли він приходив до неї, демонстративно відверталася і не розмовляла. Аяз злився від такої непоступливості, але опановував себе.
Йому на допомогу прийшов Бійтемір. Старий привітно ставився до Ярини лише тому, що вона врятувала життя його дорогому вихованцеві. А те, що Аяз не на жарт захопився Яринкою, Бійтемірові одразу не сподобалося. Проте він робив усе, щоб рабиня служила задоволенням для господаря. Позичивши у якогось улусника раба, який розумів українську, Бійтемір із його допомогою давав Яринці корисні поради, м’яко вмовляв вгамовувати свій гонор і слухатися. І терпляче зносив її неприязнь – норовлива Яринка частенько горлала на свого ментора або люто жбурляла в нього подушками, коли він надто вже допікав їй настановами. Тоді Бійтемір натякнув, що через таке свавілля Аяз може розшукати і стратити всю її рідню. Насправді старий безбожно прибрехав, бо Аяз ніколи б не пішов на таке. Але Яринка повірила, злякалася і тому в один із вечорів погодилася повечеряти з мурзою.
Але явившись до Аяза, Ярина не могла змусити себе бути привітнішою з ним і трималась холодно. Марно Аяз сипав люб’язностями, марно намагався захопити її цікавою бесідою та ніжно дивився – дівчина відчужено сиділа за низьким круглим столиком. У її пам’яті спливли інші очі, тільки чорні, як ніч, які так недавно дивилися на неї з не меншим обожнюванням. До горла підступили сльози, і вона відвернулася, щоб приховати їх.
– Ярино, – покликав її Аяз, і коли дівчина підвела на нього погляд, промовив:
З коханою посварився я. Біда! Коли помиримось? Скажи, коли? Коли? Я гину, голову втрачаю. До чого ця безглузда ворожнеча? Аллаху! Врятуй, я слабкий та безвольний, Собі багато заподіяв шкоди. Аллаху! Кохаю – а вона мене забула, Пихата, непоступлива й горда. Аллаху! Кохаю – і в наш час кохають Без пам’яті, як і в минулії віки. Аллаху! Кохаю! Все віддаю коханій — Й небеса, й землю – назавжди![32]Вірш, звичайно, був чужим – поетичний Аяз лише талановито переклав його українською мовою, – зате абсолютно точно висловлював його почуття.
– Сам склав? – незворушно запитала дівчина, зовсім не надихнувшись віршем.
– Ні! Я не настільки талановитий, – чесно зізнався Аяз, чим викликав у Яринки глузливу усмішку. – То коли ми помиримося, господине моя?
– Тоді, коли ти відвезеш мене додому, – зітхнувши, відповіла Ярина, на що Аяз лише кисло всміхнувся, а потім сказав:
– Кажуть, що Аллах сховав щастя в бутоні жовтого тюльпана, і ніхто не може його добути, тому що квітка повинна сама розкритися і подарувати щастя. Але одного разу маленький хлопчик узяв у руки бутон лале,[33] і він розкрився в його руках, потягнувшись до чистої душі. Так і я, проїжджаючи степом, знайшов свій жовтий лале – тебе, – сказав Аяз і подивився на Яринку з такою пристрастю і коханням, що вона зніяковіла. – Адже ти – той лале, у якому сховано моє щастя, і я хочу бути тим хлопчиком, у чиїх руках ти, мій бутончику, розкриєшся! Моя Ярино, я закоханий у твої очі, я закоханий у твоє личко, що сяє, наче місяць, я зваблений полум’ям твого волосся! Твої очі мають колір найдорожчого смарагду. Але вони сяють, немов два сонця в червоній оправі світанку – твого чудового волосся, і їх сяйво вабить мене сильніше, ніж блиск дорогоцінного каміння, адже в твоїх очах стільки життя й вогню! – палко говорив Аяз, із задоволенням помічаючи, що вона ще більше зніяковіла від його слів. – Ти – світло моєї душі, ти – мій запашний померанець…
– Хто? – запитала Яринка, витріщивши очі і безцеремонно перервавши цей барвистий потік компліментів.
– Померанець – це дуже дорогий фруктовий плід, – відповів Аяз. – Сонячний, ароматний, соковитий і такий же солодкий, як і ти!
– Зрозуміло, – буркнула дівчина, безуспішно намагаючись приховати своє збентеження, чим порадувала Аяза – йому вдалося пробити лід її відчуження.
– Ти солодша за померанець,
